Люко Дашвар - Покров

Шуляк підібрав картку з підлоги, Аді в очі:

— Порожня?

— Порожня! — задьористо вигукнула Ада.

— Ти… Шістсот тисяч!

— Зараз, зараз… — Ада подибала до комода, відчинила рвучко — діставала з шухляди готівку, рвала, кидала в Шуляка. — Ось! Ось тобі! Чотириста тисяч! Жри, падло! А двісті тисяч я забрала! Валі віддала! На Майдан!

Шуляк зірвався: підскочив до Ади, учепився в горлянку — душив, сам хрипів.

— Ти що робиш, коза драна?! Та я тебе тут закопаю!

Ада задихалася. З останніх сил вчепилася гострими нігтями Шулякові в руки — не витримав, відпустив.

— Добре, хоч дім на тебе не встиг переписати!

— А «тойоту» встиг… — прошепотіла Ада.

Відсахнулася, дивилася Шулякові в очі — краще не підходь! Посунула до дверей. Він було за нею, та педантична, як німці, Ада підготувалася. Вискочила за двері вітальні, клацнула засувом.

— Адко! Відчини, сучка! — кричав Шуляк. — Де кольє?! Кольє віддай!

— Уже віддала! — розреготалася.

— Адко, приб’ю!

— Яка я тобі Адка, йолопе?! — пробурмотіла зневажливо. — Мене звати Аїда.

Завела «тойоту», завалену одягом, — і геть.

У ніч проти 13 лютого біля одного з блок-постів Майдану зупинилася брудна червона «тойота».

— Вам чого, пані? — спитав насторожений вартовий.

Ада розчахнула двері автівки.

— Тут… одяг. Для жінок, які на Майдані. Зараз його не вдягнеш: він не для битви і поту, для радості. Але потім… коли все скінчиться… Згодиться…

Підхопила дорожню сумку, посунула геть.

— Агов, пані, зачекайте! А автівка? — гукнув вартовий дивній жінці вслід.

— Автівка теж… для Майдану, — відповіла Ада.

Мар’яна повернулася на Майдан за добу, так і не придумавши, як забрати тата з лікарні. Порожня занедбана хрущовка не допомогла побачити вихід: розтрощене дзеркало відбивало сіру стелю, меблі припали пилом, і тільки книжки з татової бібліотеки не втратили вічної суті. Хоч трохи розрадили. Ошелешена мати пішла, не зачинивши за собою дверей, Мар’яна їх — замкнула, дістала з полиці Антонича, відкрила том навмання. «Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом…»

«У селі на Чернігівщині, де у татових батьків була хата… На лузі посеред квітів корови паслися… І кози з малими козенятками. Вишні аж чорні. Огірки хрумкі…» — дитячі спогади спалахнули і зникли. Занурилася у вірші, заснула з книгою. До наступного вечора очей розтулити не могла, а як врешті прокинулася, заварила «Мівіну» в тарелі, бо більше нічого їстівного вдома не знайшла — тільки й відзначила, що бабця Ната сюди не поверталася, інакше би в холодильнику варене було, — заковтнула липку вермішель, з підлоги зібрала розбите венеційське дзеркало, з полиць — пил.

— Більше мені тут робити нема чого.

Набрала в рюкзак книжок, посунула на Майдан. Усе голову сушила: що ж із татом робити? Може, підпрягти кількох дужих хлопців з одинадцятої сотні «Ведмедя», з якими потоваришувала. Щоби на руках Валю на п’ятий поверх донесли. Гоцик підійшов би. І Пітер. Уявила безсилого нерухомого тата — застиг біля вікна, тоскно дивиться на світ Божий: йому туди — зась.

— Пастка… Гірше, ніж у в’язниці.

Прослизнула на Майдан хитрим підворіттям повз міліцейські патрулі. До Полі прямувала: Поля підкаже, як краще вчинити. Купити інвалідного візка не вдалося: три тисячі — найпростіший, за двадцять тисяч — більш пристойний. Ледь домовилася про оренду візка за 25 грн на добу без застави в 2500. Уже успіх, та тільки куди тата в тому візку?…

Попрямувала до КМДА — Поля там. Назустріч Галинка — пухкенька полтавчанка з вічно привідкритим ротиком, наче ніс не дихає.

— От ви де! А я вас усюди видивляюсь! — заторохкотіла. — Ви Ярка ще шукаєте чи вже ні?

— Шукаю… — відповіла Мар’яна, серце в п’яти. Роззирнулася поспіхом. — Він де?

— Та звідки мені знати?! Ярко не з’являвся! А я згадала одного класного хлопця. Він Ярка шукав, а потім я бачила, як той красунчик із Ярком теревенив про гроші якісь. А тоді Ярко зник.

— Як той красунчик виглядав?… Описати зможеш? Який на зріст? У що вдягнутий був?!

— Так я що… — просяяла Галинка. Кивнула в бік сцени: — Он він! Бачите? Стоїть біля портрета Чорновола.

Мар’яна увіп’ялася поглядом у скромно і дорого одягнутого хлопця. Він озирнувся.

— Хотинський?! — очам не повірила.

Хотинський побачив Мар’яну здалеку. Усміхнувся розчулено, наче отримав найгарнішу з усіх новин, заспішив назустріч. На ходу знімав тонкі шкіряні рукавички, вільніше попустив шалик навколо шиї, наче ось воно, повітря Хотинського, врешті надихається! Уже рота розтулив…

Не дала і слова мовити. Вчепилася в груди.

— Де Ярко?! — тремтіла, сіпала. — Кажи, бо живим звідси не вийдеш! Де Ярко?! Ти його знайшов, нащадка Дорошевого, так?! Що ти з ним зробив?!

— Бачу, і ти докопалася! — Хотинський ухопив Мар’яну за зап’ястки, відірвав від себе. Дивився в очі. — Заспокойся! Давай спокійно поговоримо. Тут… — роззирнувся з відразою, — є більш спокійне місце?

Знайшовся куток біля вікна в КМДА. Мар’яна сидить на понівеченому журнальному столику, констатує подумки: раніше столика тут не було. Певно, з чийогось кабінету. Хотинський нервово натягує шкіряні рукавички, мить думає, всідається поряд із Мар’яною. Косує на дівчину насторожено.

— Значить, знайшла?…

— Де він?

— Однаково.

— Мені — ні!

— Ярко вже не становить ніякої цінності. Ми промахнулися, Мар’яно. «Банк Монреаля» не визнає Самійлового нащадка Ярослава Івановича Дороша-Раєвського. Спадок може отримати тільки прямий нащадок Яреми Дороша.

— Не лишилося нікого після Яреми.

— Знаю… — Хотинський усміхається сумно. — Закінчилася пригода, але… було цікаво.

— Про що ти з Ярком говорив?

— Про тебе. Я ж… теж без діла не сидів увесь цей час. У результаті вийшов на ізюмський слід, дізнався, що син Надії Дорош зараз живе в Києві. Побував у комуналці на Рибальському. Там і про тебе почув, — Хотинський дивиться на Мар’яну із захватом. — А ти настирна…

Мар’яна знизує плечима байдуже: однаково…

— Чому ти на Майдан прийшов, якщо Ярко більше не потрібний?

— Тебе шукав.

Мар’яна дивується щиро.

— Нащо? Дорікнути, що нащадків Дороша без того дозволу шукати продовжила?

— Ні…

Хотинський знімає рукавички, дістає з кишені незнайому Мар’яні засушену квітку в прозорому пластиковому футлярі. Квітка красива і сумна — розлогі пелюстки зберегли ніжно-рожевий колір, та стали напівпрозорими, як тонкий папір. Поряд із квіткою — витончена каблучка з теж незнайомим Мар’яні каменем насиченого бордово-шоколадного кольору.

— Гіацинт, — коментує Хотинський. — Дуже рідкісний дорогоцінний камінь. До твоїх прекрасних карих очей, Мар’яно.

Мар’яна шаленіє.

— Ти… про що?! Це — мені?! Ти геть здурів? А як же твоя пані?!

Хотинський дивиться на Мар’яну щиро і збуджено:

— Так далі жити не можна! Що ми робили, Мар’яно? Я, ти… Ганялися за