Люко Дашвар - Покров

Застигла, не помітила, як поряд присів молодий мужчина в яскравому синьо-блакитному лижному костюмі. Дивився на Мар’яну зі співчуттям. Торкнувся її руки, простягнув носовичок.

— У вас сльози… — вимовив із легким акцентом.

Мар’яна розтерла сльози по щоках долонею.

— Пусте… — прошепотіла. Глянула на мужчину підозріло — молодий, років тридцять, не більше. Лижний костюм дорогий — легкий, теплий, зручний. Поголений, руки чисті — бруківки не розбирав. Чужий?!

— Уперше на Майдані? — спитала без добра.

Закивав, усміхнувся знічено.

— Не підкажете, де тут можна переночувати?

— Ви… іноземець?

— Так! Тут багато… Французьку мову чув, бачив поляків. Увесь світ говорить про Майдан.

— У готелі зупиніться.

— Ні! Хочу бути тут. Удень. І вночі. Варто доторкнутися, щоби зрозуміти… — замовк. Простягнув руку. — Пітер…

— Мар’яна… У спальнику на підлозі зможете заснути?

— Спробую.

— Тоді вважайте, що маєте спальне місце, — підвелася, повела нового знайомця до КМДА, де разом із Полею ночувала в кутку біля сходів. Тут сусідів нема, тут усіх приймають, і Пітеру місце знайдеться.

Лютий наступав — усе менше спати давав. Терпіння, як гідність, переросло в гідність-наступ. Мар’яна бачила, як лижний костюм Пітера втратив кольори, перетворився на сіру від пилу й кіптяви робу; руки вкрилися пухирями від виснажливої фізичної праці на барикадах, та чоловік не втрачав оптимізму.

— Колись я напишу спогади про ці дні, - у вільну хвилинку зустрічалися біля Архистратига, Пітер переповідав Мар’яні події дня: помагав хлопцям викладати барикаду з бруківки, навчився робити коктейлі Молотова, варити куліш, а ще знає тепер гімн України. — Ще не вмерла… — співав тихо.

— Про все те напишеш?

— Найперше напишу: тут не було брехні.

Мар’яна згадала чужого в балаклаві з пакетом «Ліки». Поля казала: хлопчині пальці на руці відірвало…

— Ти в це віриш? — спитала, наче стара мудра баба. Захитала головою. Дивний пан цей Пітер. Стильний, білозубий, як Хотинський, красунчик, навіть сіра роба, на яку перетворився лижний костюм, йому личить. А от пихи нема. Щирий, як Ярко. Може, Пітер їй в утіху?

«Тут немає брехні», — вбилося в Мар’янину голову. «І я перестала брехати, — думала. — Пітер правий: життя просте. Аби ніхто не брехав — світ змінився би… Мамі би про те сказати. Татові…» Згадала про батьків, зажурилася — треба додому вибратися. Що там у звичайному житті на Воскресенці без неї?…

— Ти сьогодні спала, Мар’яно? — перетнулися 12 лютого: стомлена Мар’яна метушилася на підхваті в Полі й лікарів, Пітер із хлопцями саме притяг ноші з геть юним парубком, пораненим травматичною зброєю в око.

— То неважливо, — відповіла.

— А що важливо?

— Мені би додому вирватися хоч на годину. Тата в лікарні провідати.

— Боїшся? Хлопці казали: копи затримують усіх, хто з Майдану виходить.

— Міліція! У нас не копи, а міліція, Пітере.

— Боїшся міліції?

— Гоцик стежку підказав — проберуся. Біда, що грошей немає, а татові вже, певно, треба ліки придбати…

— У мене є гроші, - Пітер дістав гаманець, простягнув Мар’яні пару сотень доларів. — Вистачить?

— Ні! Я не можу…

— Звісно, можеш. Просто візьми. Ми ж друзі.

Мар’яна знітилася, сховала бакси в кишеню.

— Колись віддам, — пробурмотіла розчулено.

— Якщо це привід побачити тебе знову, я не проти, — відповів Пітер. Усміхнувся. — Передавай татові привіт.

Мар’яна не одразу потрапила до татової палати. У коридорі перетнулася з медсестрою.

— Озерова?! — та пашіла роздратуванням. — Ви нам свого тата лікувати привезли чи на довічне утримання?!

Не було би Майдану… Скривавлених лиць, відчайдушних зусиль, неймовірного піднесення і віри… Не потрапила би Мар’яна в той вир справжніх надій, засоромилася би, знітилася, почала би вибачатися…

— Уже вилікували? — спитала медсестру напружено — от-от вибухне.

— Перелом хребта? Ви знущаєтеся?!

— Годі верещати. У чому проблема?

Медсестра зиркнула на Мар’яну ошелешено.

— Наші лікарі вже зробили все, що могли. А реабілітацію спинальникам ми пропонуємо вдома проходити, бо вона роками триває. Тепер розумієте, в чому проблема?! Купуйте терміново інвалідний візок, починайте програму реабілітації. І не зникайте! Бо до Озерова тільки якась стара баба ходила, та й та в останні дні кудись зникла. І кому нам розтлумачувати програму реабілітації?! Хворому?!

— Тата треба забирати?

— Ну, от!

Мар’яна уявила тата в інвалідному візку, п’ятий поверх хрущовки на Воскресенці.

— Нема куди.

— Що?!

— Поки…

— Ні, ви таки знущаєтеся!

— А що ви робите з тими, у кого родичів немає? Надвір викидаєте?

Медсестра насупилася ображено.

— Совість майте! Наші лікарі вашого тата з того світу витягли, а ви…

Мар’яна знітилася, почервоніла. Схаменулася: та що це вона?

— Вибачте…

— У нас ліжок не вистачає, - ображено відповіла медсестра. — Хіба не знаєте? Майдан…

Усе той Майдан… Мар’яна зайшла до татової палати: люду повно, додаткові ліжка, ядучий запах йоду виїдає мозок. Їй би заспокоїти тата, знайти ілюзію, та не брешеться…

— Привіт… — присіла край постелі, на якій лежав тато. — Вибач, що не приходила. Майдан…

Тато виглядав усе таким же тьмяним, ще більше схуд, чорні кола під очима, а очі шепочуть — щоби не жити… Ворухнув рукою, дотягнувся до доньки, поклав долоню на Мар’янину руку.

— Як справи? — спитав тихо. Ані докору, ані образи.

— Погано, — видихнула. — Я тепер геть сама. Мама пішла… Не знаю, до кого. Покинула нас. Грошей немає. То я брехала, що поможу тобі борг віддати… А тепер не хочу брехати. Вибач. Медсестра сказала: час тебе додому забирати, а я і гадки не маю, як те зробити. Ти полеж тут ще трохи, добре? Я за цей час спробую хоч візка інвалідного купити…

Замовкла, глянула на тата насторожено: не доконала відвертостями? Мовчав. Дивився в стелю, наче там відповіді.

— А ще через мене на Майдані один хлопець щез, — додала раптом, схлипнула. — Усіх перепитала — ніхто не знає, що сталося! А мені знайти його треба!

Тато відірвав очі від стелі, глянув на доньку. Обережно погладив її долоню.

— Я піднімуся, — прошепотів впевнено. — Обов’язково піднімуся й у всьому допоможу. Тримайся, сонечко моє.

Ноги не тримали — от бігали, поки Поля кричала: «Мусь, ножиці, тампон! Швидше!», а як зробила крок із Майдану у звичайне життя, так і скінчилися сили. Сиділа біля лікарні, курила, повірила: ось зараз баба Ната пришкандибає, обніме, мовить захриплим від цигарок голосом: «Не журися, квітко моя, жити не страшно…»

Баба все не йшла. Вечір украв бліде сонце, санітарка, що прибирала біля порога приймального відділення, насторожено косувала на худеньку дівчину з глибокими карими очима: якого біса тут тирлується?! Недопалків накидала…

— Піду… — прошепотіла Мар’яна. Добре, що від лікарні швидкої допомоги до Воскресенки не так уже й далеко. — Дійду… Хоч перепочину.

Знайома хрущовка аж ніяк не змінилася. Ті ж обшарпані стіни, обмальовані двері