Люко Дашвар - Покров

— Мар’яна… — сказала. Призналася: — Їсти дуже хочу.

— Зараз, — Гоцик підвівся, пішов у темряву, гукав: — Галю! Галинко-ялинко! Ти де? Бутерів нарубаєш?

Мар’яна щільніше притисла до шиї комір куртки, глянула на білявого.

— Якщо ви тут від початку, то, може, знаєте Ярка… Шукаю Ярка Раєвського. У мене фотка в мобільному є. Показати?

Макар кивнув. Мар’яна підсіла ближче до хлопця, відкрила світлину Ярка в мобільному.

— Він, здається, займався розповсюдженням інформації про Майдан, — помагала Макаровій пам’яті.

— Щез?

— Так…

Макар усміхнувся сумно.

— Тут багато людей нині родичів шукають.

— Чому ж так? У вас же барикади, охорона. Якщо ви своїх захистити не можете, як ви отих… за барикадами переможете?!

Макар глянув на Мар’яну тьмяно.

— Чужих багато повиникало. Лізуть у всі дірки, а на лобі не написано: кріт чи свій. Вичищаємо потроху, але то важко. От ти, приміром…

— А що «я»?! — наїжачилася.

— Підсіла… Ніби хлопця шукаєш, а про Майдан кажеш не «ми», а «ви». «Що ж ви своїх не захищаєте», «як ви переможете»… Хіба не підозріло?

— Невже?! А у вас тут уже НКВС і катівня є?! — спалахнула, та так і не перейшла на безпечне «ми». — Може, ви ще в підвал мене кинете?!

Макар не встиг відповісти — до вогнища повернувся Гоцик, ніс стаканчики з гарячою кавою. За ним услід чалапала чудна пухкенька малолітка з пакетом, повним бутерів.

— Вечеря! — оголосив Гоцик, упав на ящик.

Мар’яна глянула на дівча, задихнулася.

— Ти ж… з Полтави?! — підхопилася, забула про голод. Сльози до очей. Сіпала дівча, роздивлялася. — Ти ж з Полтави! Ви з подружкою на Новий рік у нас із Ярком відігрівалися. Пам’ятаєш?

Малолітка лобика насупила.

— А-а-а… Точно! Ви ще нас там покинули і виїхали.

— То неважливо.

— Справді? А Ярко засмутився…

— Де він?

— Не знаю…

— Стій! Не поспішай. Давай… усе по порядку! — Мар’яну лихоманило, вхопила дівча за комір, тримала міцно. — Новий рік…

— Так! Ми до третього січня у вас відлежувалися. Тьотька…

— Аніта Станіславівна!

— Вона… Годувала нас, пігулки пити змушувала.

— А Ярко?

— Одягу теплого приніс. Ось! Дивіться, який куртофан! «Колумбія»!

— «Коламбія»!

— Один біс — тепла.

— А Ярко?!

— Про вас у цеї… в Аніти питав. Вона йому лапшу на вуха вішала, що ви повернетеся. А я одразу допетрала — ви його кинули.

— Що ти верзеш?! Ярко де?

— Та звідки мені знати?! Ми третього січня на Майдан повернулися. Відтоді Ярка кілька разів бачила, з газетами якимись усюди ходив. А я до одинадцятої сотні приклеїлася. А що?…

Мар’яна не відповіла. Дивилася в червоне полум’я.

Макар підвівся, буцнув Гоцика черевиком по нозі.

— Ходімо. Хлопців час міняти. Тут ми нічим не допоможемо.

— Поїж! — перш ніж піти, Гоцик поклав Мар’яні на коліна пакет із бутерами, провів долонею по її плечу, наче казав: «Тримайся, дівко».

Біля вогнища тиша. Ошелешене дівча спостерігає за тим, як Мар’яна мовчки жує хліб із сиром, і хоч видно — так дізнатися хочеться: чому пішла від Ярка, нащо тепер шукає?! — мовчить.

— А подружка твоя де? — врешті тьмяно питає Мар’яна.

— Додому поїхала. Уже давно, — глянула на Мар’яну знічено, насмілилася правду сказати. — Вона на Ярка вашого тоді запала. Сказала йому, що ви його бачити більше не хочете, щоби не шукав вас і що… у вас інший є.

— Отак… прихищай майданівців… — прошепотіла Мар’яна.

— Вибачте.

— А ти тут до чого? Подружка твоя чому поїхала? Он тут скільки чоловіків в одному місці!

— Сказала: неінтересно…

— А тобі «інтересно»?

— Ні, тут страшно, — щиро призналося дівча.

— Чому ж залишилася?

— Як же я свою сотню покину?

Мар’яна все думала: а я ж чому застрягла на Майдані? Може, через Полю? У медсестри роботи додалося — Мар’яна з ранку до вечора допомагала подрузі: різала бинти на тонші, притримувала скалічені кінцівки вояків під час перев’язок, колотила «Фармацитрон» у гарячій воді й тільки жахалася щоразу, коли знадвору заносили наступні ноші: не Ярко часом?!

А може, тому що Ярків дух, його просте й логічне бачення життя буяло навкруги так відчутно, що, здавалося, Ярко може бути тільки тут. Ось зараз з’явиться на порозі. Кивне: все правильно. У людини є тільки одна перевага — її гідність. А творчість — не привілей для обраних. Вільна творчість притаманна кожній людині, коли вона позбавляється рабського ярма, і ці барикади, прикрашені іконами намети, плетені синьо-жовті фенечки, що дівчата пов’язують хлопцям на зап’ястки, — усе це прояви вільного духу гідних людей, бо Майдан не ламає, він вибудовує, творить нову історію, нове життя, нових людей. Кватроченто…

Не припинила пошуків і на день. Після чергування в медпункті потомлена, та напрочуд легка, щовечора обходила територію волі вздовж блокпостів, заглиблювалася в її центр, блукала посеред наметів, вогнищ, навколо сцени, під стелою Незалежності: все нишпорила поглядом, наче Ярко десь тут, у своїй стихії, а Мар’яна просто не помічає його. Зазвичай зупинялася під Архангелом Михаїлом, де стара Кривошиїха наворожила їй нові гроші зі старих паперів. Усідалася біля арки, дивилася в дупу сцені, на якій смажилися гарячі слова, намагалася зосередитися на позитивному: на небі, зірках, ледь чутному шепоті голих дерев… «Може, і варто було хлюпнутися зі звичайного життя в цей котел, як в окріп, щоб відчути його справжню суть?… Збоку хіба роздивитися? — розмірковувала. — Звичайне життя, певно, повернеться. Стане світлішим, якщо його не забалакають. Хтось навіки зміниться, комусь полегшає, а мені — ні. Через мене Ярко пропав. Була би поряд, усе склалося би інакше. Він же хлопчик, а я би застерегла, зупинила… Як же складно не коритися самотності… Як важко наказати собі ніколи не вимовити: Ярко помер… — серце плакало. — А раптом його вже нема? Раптом згинув?… А я? Навіки сама? За те, що не вберегла…»

6 лютого усвідомила приголомшено: і сама не вічна. Бігла до Будинку профспілок із пакетом бинтів, затрималася лиш на хвильку біля Макара з Гоциком — теї ж миті в будинку пролунав вибух. Навкруги заметушилися люди, Макар із Гоциком кинулися всередину, а Мар’яна закам’яніла: стояла при стіні, навпроти чорна баба з косою пику кривить. Смерть? Так близько?

— Вибухівка була в пакеті з надписом «Ліки», — згодом розповідав Макар. — Кілька днів пролежала, аж поки один хлопчина не взявся відкривати…

Мар’яна згадала дивного чоловіка в балаклаві… Ніс пакет із надписом «Ліки»…

— Тут повно чужих, — прошепотіла, ковтаючи сльози.

Врятував Архистратиг. От дивно, та тільки біля нього Мар’яна почувалася захищеною — відключитися хоч ненадовго, отак просто сидіти, дивитися, наче з іншого виміру, крізь гуркіт і дим Майдану далі, в чисті