П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

мовчки встав, розставивши широко ноги, й чекав, поки Карло витре. Це діло Карло зробив так дбайливо й шанобливо, як дружина поводиться зі зрілим чоловіком. «Звідки ти?» — спитав Карло наприкінці, бо його зацікавило те біляве волосся, а ще він гадав, що хлопчина походить з півдня. «З Рима», — відповів білявий. «А твої батьки, дід з бабою?» — «З ххх ххх», — знову відповів Ґустарелло, та й по всьому. Хлопець хвильку вагався, ніби чекаючи на прощання, а потім мовчки показав спину й пішов геть. Тим часом уже наближався той, кому прийшла черга («Наступний, бігом!» — чувся вже звичний веселий крик з гурту). А Карло стояв і дивився, що робитимуть Фаусто та Ґустарелло, які казали, що мають вже йти додому. Та де там, вони й досі були в юрбі, дехто з хлопців сидів навпочіпки, хтось просто стояв на верхівці земляної гірки! Двадцятеро! Це було невеличке військо, і навіть якщо дивитися на них здалеку, кожен з них був по-своєму мужній, по-своєму цнотливо приховував у здебільшого американських штанях свій тваринний секрет, до якого вони ставились лише як до веселого й інстинктивного дарунка. Вони й справді теревенили, жартували по-своєму, ніби стояли під дверима шинку на першому поверсі дому чи на громадських зборах. Вони, сміючись, дивились у бік того, до кого дійшла «черга», а потім знову продовжували свою часом захопливу, часом спокійну чи навіть добродушну бесіду. Й у їхній «товариськості» облудно розчинялося їхнє сексуальне життя, ніби то була річ другорядна. Але навіть між собою для них було дуже важливо похизуватися силою своїх твердих, здавлених, майже цнотливих членів, що заховані в американських штанях: чи нав’язливу й неоднозначну опуклість на легких світлих чи навіть білих штанях, опуклість, яку видає трохи бліда й непристойно вицвіла тканина. Дарма вони вдавали один перед одним, що на їхніх штанях нема такого місця, це цілком звична річ, настільки звична, що непомітно зникає в «особливій» атмосфері, яка притаманна їхньому спілкуванню з однолітками, теж біднотою, які так чудово вміють вдавати із себе хитрунів. Вони всі чудово знали, що кожен із них несе за ті кущики посеред широких пахучих полів, де на них уже чекають. Їхній кпинливий настрій дійсно був частиною їхнього стилю життя, такого легкого, невимушеного, позбавленого якоїсь визначеної долі, але це частково було також і лицемірство, усвідомлюючи існування котрого, вони б сміялись по-іншому, сором’язливіше, винуватіше. Хлопчина, який був наступним, отже, це був вже шостий, — а попереду було ще чотирнадцять! — був третім неттунцем. Його романтичні сільські батьки назвали сина Ермініо. Цей був перший, хто йшов, не поспішаючи. Та й хлопчиськом він не був. Крім того, на ньому була куртка та штани одного кольору; а замість звичної майки — сорочка. Та й був він повнотілим та кремезним, сповненим загрозливого достоїнства. Певно, йому було не більше дев’ятнадцяти. Це через свою вдачу він здавався дорослішим. У ньому була якась непохитна рішучість, яка, можливо, з’явилася лише рік чи два тому: що він має бути парубком, чоловіком, а не хлопчиком. У нього було густе рудувате волосся, хоча не можна було назвати його шевелюру «рудою» левовою гривою, хіба що «білявою». Руденьким було й ластовиння, чи то пак веснянки на сільському обличчі: його краса не кидалася в очі з першого погляду, як у Фаусто чи Ґустарелло. Це була чоловіча краса, напівприхована, таємнича, неправильна. Передовсім те обличчя виражало злість та погрозу, відразу було зрозуміло, що ніхто навіть трішки не намагався йому щось нав’язати. Здавалось, ніби його сила з’явилася раз і назавжди, ще у ранньому підлітковому віці, а може, й раніше, ще коли він був маленьким хлоп’ям. Відверто кажучи, я сказав, що його міць проявилася ще раніше, кілька поколінь тому, коли виник його рід. Погляд він мав потухлий, тобто при сміхові ххх: вони мали золотаво-карий відтінок, теж рудуватий, ніби туди впорснули крові. Й голова у нього була такої форми, яку здатні оцінити лише реалістичні художники, позбавлені нахилу до маньєризму чи естетизму: ніс, широкий у ніздрях, добре окреслене підборіддя, а над ним — досить яскраві щоки й підступні, трохи жорстокі очі. Він був каменярем. Мабуть, відколи він пішов працювати, ніхто й ніколи не дратував його; і він, певно, ніколи не дратував інших. Він і справді був серйозний, але добрий, майже ласкавий. Прийшовши до Карло, він не сказав ані слова. Проте поряд з ним Карло почувався радше захищеним, ніж у небезпеці. Зупинившись на краєчку майданчика, чоловік сором’язливо відвернувся у бік полів і почав відливати. Тим часом останні рази затягувався цигаркою, від якої вже лишився лише маленький недопалок, майже непомітний між товстими пальцями. Потім, різко, майже грубо викинувши недокурок геть і не запихаючи довбня назад у коричневі брюки, попростував до Карло: він із зухвалістю на межі байдужості лише трусив яйцями. У ту мить його лютий погляд ніби промовляв до Карло лиш одне: «Давай, до роботи». Карло це враз втямив і покірно мало не впав до його ніг: від хвилювання у нього перехоплювало подих. Член, — про який Карло мріяв, починаючи ще з перших, які давали йому хлопці, які вже приходили до нього, мріяв, як про щось відірване від дійсності, що воно аж саме є дійсністю, несамовитою, плотською, грубою, яка геть уся зосереджується у нерівній циліндричній формі та еластичному мішечку, вкритому волоссям, — постав перед його очима у всій повноті своєї очевидності. Пеніс, який висів із штанів у Ермініо, вже був набряклим, але набряк той був геть особливий; навіть його червоно-коричневий відтінок був неповторним, особливо звірячим. Карло взяв його в руки, щоб трішки попестити, потім обхопив губами, щоб збудити. Він мав виконати свою справу дієво й без надмірної чуттєвості. У нього шалено калатало серце, й від того він мало не зомлів, але про це повинен знати лише він і мовчати. Зрештою, Ермініо теж мовчав, може, навіть так само ххх. Невдовзі прутень хлопця налився й встав. Може, він і не був більшим за пеніси, які були у Серджіо чи Сандро, але цей здавався удвічі більшим. Він був прямим, повним венозних вузликів, але разом з тим щільним, напруженим аж до самої напіввідкритої голівки, а ще — пахучим: він пахнув не лише сечею, яка нещодавно струменем вилилася на поле, але й висохлим сім’ям: хоч, мабуть я помиляюсь, бо Ермініо не з тих, хто мастурбує, й, мабуть, він давненько не перепихався, таким сильним та налитим був у нього член; певно, то пахло сім’я, стримуване всередині, аромат якого поєднувався із