П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Фаусто вирвався на волю зі штанів і випростався просто неба, обласканий тепленьким пахучим літнім повітрям. Він був, як висловлюються друзі Фаусто, геть-чисто «непокритим» і ніби теж пахнув польовими травами. Карло милувався ним, не зводячи очей і жадаючи, щоб ця мить ніколи не минала. «Що таке? Закляк?» — спитав так само весело Фаусто. «Так», — відповів Карло. І стояв непорушно, витріщившись на хлопчачий пеніс, такий сильний та чистий. «Ну, ми так до ранку стоятимемо?» — мовив Фаусто, всміхаючись. «Любий», — тільки й відповів Карло, котрий, ніби вже не маючи сил витримати ту нескінченну муку, стис у руці член Фаусто й притулився до нього щокою, потім припав губами. Але Фаусто, взявши свій пеніс у руки, на яких залишився запах майстерні, забрав від нього руки Карло. Той глянув на хлопця, питаючи. Проте відповідь була проста. «Дай відпораю!» — мовив Фаусто. Від цих слів Карло знову сповнився болісною вдячністю, він знову поцілував той орган і почав смоктати. «Дозволь, я спочатку отак». Фаусто не противився. Але потім знову став наполягати: «Дай відпораю!» Карло ліг на землю. Пахощі сухої трави у цьому Всесвіті пройняли його дужче, ніж будь-коли. Фаусто нахилився над ним, потім заліз на нього: він самотужки почав шукати отвір, знайшовши одразу. Він помалу увів свій величезний член, мабуть, боячись, що увійти не вийде, а коли, до його радості, таки увійшов, блаженно розтягнувся над Карло, шукаючи, як буде найзручніше, міцно тримаючи його в обіймах. А потім навіть торкнувся губами шиї, нижче вуха, й поки «порав», обіймав чимраз дужче й сильніше влипав губами в шию. Його наче захопила насолода, й він кінчив у лоно Карло, запліднюючи, можливо, чи не уперше у своєму житті. «Гарна в тебе задниця!» — врешті сказав він, підводячись. Хлопець дозволив витерти свій орган, не поспішаючи. Потому він повернувся обличчям до гурту й оглушливо свиснув, устромивши пальці в рот. Почувши свист, «блондин» скочив на ноги й помчав до друга. Фаусто не сходив з місця. «Заплати спершу нам, — мовив, — щоб ми потім зразу пішли геть». Карло зрозумів і, витягши з кишені чотири тисячі лір, дав дві тисячі Фаусто, а решту — Ґустарелло, який саме підбіг до них, свіженький, як огірочок. «О, дякую», — відповів Фаусто, йдучи геть і поступаючись місцем другові. Важко було збагнути, яке з його почуттів було глибшим та «природнішим», те, що він розділив з другом якесь задоволення чи корисну справу, чи все ж глибшою й «природнішою» була пошана, яку він до нього відчував, знаючи, що ˃ так само, як і його друг ˂ вчасно виконає свій чоловічий обов’язок. У Ґустарелло голова була — просто диво природи. Його біляве волосся відливало золотом, ясним та дуже блискучим. Корені волосся були темнуватими, але зверху волосся було сліпучо-світлим. У нього теж був проділ з одного боку, але волосся у нього було набагато довше й густіше за волосся, яке мав кучерявчик. Дві купки волосся по обидва боки були ніби два пшеничних снопи, розвіяні вітром і ледь-ледь освітлені призахідними сонячними променями. Голова у нього була завдовжки з ті снопи волосся, які, неслухняно завиваючись, спадали з вузького чола на вузьку потилицю, що трохи видавалася вперед — як часто трапляється серед вихідців з півдня, особливо у сицилійців, виставляючи напоказ усю їхню красу. Теплий нічний вітерець трошки їх скуйовдив і на двійкові щільних німбів по обидва боки від рівненького проділу, що спадали з чола на потилицю, утворилося щось штибу пушка чи пуху, де золотавість була просто-таки білою, справляючи враження світла, що сяяло з більш густих вихорів та жмутів кучерявого волосся, яке було таким диким і водночас таким безцінним. Утім, відверто кажучи, більше ніщо у цьому хлопчині не могло зрівнятися з його головою. Ґустарелло мав грубе обличчя, широкі вилиці, ніс, трохи схожий на картоплину, м’ясистий та очі незбагненно-світлого кольору; чоло та щоки у нього розчервонілися від сонця, зважаючи на те, що він білявий, та й має таку будову тіла, у нього, мабуть, мала б бути ніжна шкіра; але натомість робота у нього була важка. Він теж був різноробом, працював на будівництві. Хлопець мав кремезну, грубу, як і його обличчя, статуру, але у Карлових очах це зовсім не було вадою, радше навпаки. Не так весело, як його друг, втупивши мутний погляд, трохи збентежений погляд у Карло, хлопчина дав розстебнути собі штани, ніби на автопілоті. Як і його друг, він уже був напоготові. Твердий, мов камінь, член його вискочив із штанів і випростався. Він був не надто великим: нормального розміру. Але натомість був незвично твердим, вузлуватим та густо помережаним судинами, які, втім, зовсім не псували його досконалої форми: крайня плоть укривала голівку, спадаючи на його рожевуватий ˂ ˃, який радше був сухим, ніж висохлим. Карло оголив його, а потім, як завжди, ним милувався на тлі полів та неба, сповнений непогамовним бентежним очікуванням. Ґустарелло стояв мовчки, отож Карло мав змогу споглядати пеніс, трохи рухаючи його рукою, стільки, скільки заманеться; втім, вистачило його ненадовго, адже його пожирала ще більш невиказана жага, ніж хвилювання, яке він відчував, споглядаючи той орган. Карло почав цілувати його, смоктати, відчуваючи й порівнюючи його справжність, повноту із твердістю, вагою, розміром, у якому втілювався увесь стиль життя; це був дарунок, котрий, одначе, у нього скоро відберуть. Ґустарелло був таким мовчазним і відчуженим, що Карло справді міг поводитися з хлопцевим членом так, ніби, власне, самого хлопця не існувало. Але жага не відступала. Тоді Карло випростався на землі й мовив до Ґустарелло: «Нумо, до роботи». Хлопець, уже в стані готовності, без зайвих слів заліз на Карло. Замкнувшись у собі й вирішивши завершити справу, незалежно від того, хотів того вже тепер Карло чи ні, він був таким само повносилим, як і його друг Фаусто, обоє загартовані працею: для них заволодіти Карло вправно й без метушні, стискаючи його в обіймах, наче соломинку, злізши на нього, мов звір на злучці, — було завиграшки. Хоча Ґустарелло дійсно був, як висловлюються його товариші, «важкий на віддачу». Одначе попри тривалий коїтус, у нього не виникло ніякої задишки. Незважаючи на те, що літня ніч була теплою, білявець і трішки не упрів. Він робив свою справу спокійно, зосереджено-пристрасно й нав’язливо-розмірено, і здавалося, що ніщо в світі його не відволіче. Кінчивши, він так міцно стиснув Карло в своїх руках, руках різнороба-підлітка, що Карло майже почув, як захрустіли його кістки. Хлопець ще трохи лежав непорушно, у ще непроникнішій тиші, ніж перше. Потім