П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

друг. Тому, попри якесь по-жіночому миловидне обличчя, щойно опинився поруч Карло, хлопець скомандував: «На землю, давай». Хай як скептично Карло до того ставився, він зазвичай був ладен коритися. Він відчув, як Джанфранко завовтузився на ньому. А коли він, ймовірно, таки вмостився, Карло відчув, як хлопець на нього наваливсь і як Джанфранків пеніс прилип йому до живота, адже вони були у позі, як казали його друзі, «по-собачому». Однак Джанфранко, вочевидь, було незручно. Він руками уперся в землю: гарна поза для віджимань, але не для спокійного перепихону. Джанфранко різко й нетерпляче скочив, і, як зауважив Карло, примружуючи очі, хлопець спустив штани аж до щиколоток; та одночасно з тим Карло ще й переконався, що внизу білісінького Джанфранкового живота, у гущавині кучерявого волосячка пеніс був ледь помітним. Утім, Карло, як і у випадку з рештою клієнтів, покірно погодився, щоб вони робили, що заманеться. Джанфранко знову трохи метушливо ліг на Карло й почав несильними круговими рухами тертися об Карлову плоть своїми геніталіями. Він мовчав, метушливо мовчав, намагаючись зосередитися. «Чому ти не даєш збудити його ротом?» — насмілився запропонувати допомогу Карло. Та замість відповіді Джанфранко лише штурхнув того у плечі, ніби щоб зручніше розташувати його під собою, а потім почав ще палкіше тертися об нього. За кілька хвилин, попри те, що Карло здалося це зовсім неймовірним, член Джанфранко став твердим, і він почав тицяти ним поміж Карлових стегон, наосліп шукаючи отвір, як це роблять собаки. Зрештою, Джанфранко й заволодів ним по-собачому. Поштовхи були швидкі-швидкі, збуджені й водночас розмірені, але геть усі одноманітні; нарешті він навалився на Карло й потім, першим з усіх, кінчаючи, ніби застогнав чи принаймні вдихнув-видихнув глибше й протяжніше. Якийсь час не рухався, ніби щоб зібрати сили докупи; врешті підвівся, передовсім переймаючись своїми штанами. Натягнув їх, обдивившись, чи вони не зім’ялись чи не забруднились, а потім зосереджено почав застібати мудровану застібку на своєму ремені. Тим часом Карло вже звичною хустинкою витирав хлопцеві пеніс, тож нарешті чоловікові відкрилася його таємниця. Це був добрий довбень середнього розміру, стоячий і пропорційний, а через те, що починав в’янути, теж здавався товстим, важким і дужим. Милуючись ним отак, Карло несподівано сповнився любов’ю до нього, ніби вона дощем упала на чоловіка із Всесвіту, змішуючись з кисло-забродилими пахощами польових трав і теплим літнім вечором. У цьому такому звичайному пенісі, що вже почав в’янути, але ще був набухлий і масний від сімені, Карло побачив ті, що вже навіки втратив: пеніси, які були у Клаудіо, Сандро, Серджіо, і в ці хвилини його зборювало болісне жадання тих, які ще попереду. Він ніби лише зараз знову прокинувся від сну чи від якогось різновиду неприродного гіпнозу чи збайдужіння. Нарешті його бажання перетворилося на жагу низького, непристойного, крайнощів. «Відливай», — мовив він до Джанфранко. «Не хо’», — відповів той. А потім швиденько додав: «Пожди». Здавалось, ніби він якусь мить приохочувався, а тоді почав відливати спочатку цівкою, і згодом з його ще набряклого пеніса полився нестримний струмінь. Карло непорушно милувався, торкаючись потім губами темної шкіри Джанфранкового члена, який, зі свого боку, поспішав знов заховати його в піхви своїх ошатних, вузьких у стегнах штанів з високою талією, вже повернувшись обличчям до товаришів. Ледь вичавивши для Карло сором’язливу усмішку, хлопець дременув геть, не насмілившись — через слабку вдачу, яка заважала йому розкритись — сказати Карло бешкетливе «Бувай», як його друг та зверхник, який, на відміну від нього, міг собі дозволити певне дружнє панібратство. Назустріч йому біг не третій неттунець, а смаглявий юнак, який був місцевим: «Ми з другом маємо йти, поки не пізно», — повідомив він Карло, наблизившись (оскільки він теж ішов до Карло, не було потреби кричати це, на бігу). «Хто твій друг?» — спитав Карло, у якого ця сердечна й ефектна дружня фамільярність зовсім не збавляла лихоманкової і, так би мовити, брудної жаги, яка вже перетворилася на манію. «Се той з проділом набоку», — відповів неясно хлопець, утім зрозуміти його можна було відразу. Вдалині, серед двадцятки — хтось уже присів — ураз, з першого погляду вирізнялася у вже наразі величному сяйві місяця, що вже стояв ˃ у зеніті, — це річ прикметна ˂ — білява голова. «Якщо вернемося після півночі, мамка нам натовче», — додав смаглявий на ім’я Фаусто (а його товариша звали Ґустарелло, тобто Аугусто). Фаусто теж був у спецівці. «Пожди», — привітно мовив Фаусто у доброму гуморі. Обережненько він спустив «заслінку» й так само обережно розстебнув легенькі штанці ніжно-небесного кольору, під якими груба, свинцева опуклість його члена дорослого чоловіка настільки виділялася, що у Карло ххх серце вистрибувало з грудей. «Почекай, — мовив Карло, — почекай, не виймай». Він хотів помилуватися цією шаленою опуклістю під тоненькими, легесенькими літніми штанцями, які трошки чи то вицвіли, чи то пожовкли саме на місці опуклості. Фаусто був саме тим хлопчиком, якого можна про таке просити: покірний, слухняний і по-справжньому до всього цікавий, принаймні настільки, як сильний та мужній. Він був кучерявчиком. У нього було кучеряве-кучеряве волосся, але він, мабуть соромлячись, постриг його коротко й зачісував із широким та прямим проділом з одного боку. У тих густих кучерях, з яких на чолі збирався доволі зухвалий чуб, хоч і коротко стрижений, ховалося чесне обличчя, юнацьке — парубка, який має веселу вдачу, але навмисно хоче здаватися серйозним. «Що?» — питає, всміхаючись. Він питально дивився на Карло, який у цей час витріщався на ту опуклість у його штанях, як ххх. Вона була дуже помітна, й зазвичай хлопчина її дуже соромився, видаючи так свою наївність та силувану юнацьку цнотливість, а ще свою стидку слабкість, через яку він отак просто збуджується за найпершої ж нагоди. То, мабуть, від найперших хвилин, ще коли вони прийшли на це поле, він ховав цю опуклість у поганеньких штанцях з тоненького сукна. Було у ній щось звіряче, навіть сороміцьке. Насправді Фаусто був не надто високий: у тому дрючку, що вип’ячувався зі штанів, — які тепер, коли їх розстебнули, стали просторішими, — мало не розтинаючи їх, було щось надмірне, пріапове. Карло споглядав його, наче ххх; потім поволі, не бажаючи гайнувати жодної хвилини цієї захопливої нагоди, він почав самотужки витягати його зі штанів. Це було нелегко, адже той прутень був надто великим для маленької розстебнутої шпарини. «Ой, не смикай за волосся», — буркнув недоладно Фаусто; та що цнотливіше він поводився, то сильніше Карло млів, аж до знемоги перед цим страшенно великим, загрозливим, темним «звіром» у його лоні. Нарешті пеніс