Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

- Оце так! – я почухав потилицю. – Мабуть, це складно. Я навіть не уявляю, як можна так планувати.

- Складно, – кивнув чаклун. – Але, як бачиш, можливо. У мене була продумана схема, як у потрібний час нейтралізувати песиголовця на користь князя. Але з тобою вийшло ще краще. Тобі просто треба було підібрати соплі і зробити з тебе чоловіка. А далі ти сам зробив усе як треба.

- Та я й так чоловік! – обурився я.

- Вже так, – усміхнувся Гриша, поглянув у бік маєтку, наче щось відчув, і направився до порталу. – То що, ти згоден зробити так, як я прошу? Скажеш, що то ти відрубав у тіла князя голову.

- Чим? Пальцем? – все ще ображено з сарказмом запитав я.

Чаклун застиг біля порталу в роздумах, озирнувся. Важко зітхнув і з жалем дістав шаблю, з любов’ю провів рукою по срібному, вкритому рунами лезу, погладив прикрашене дорогоцінним камінням руків’я.

- Та на, вдавися, кровопивця! – крикнув він, кинув мені шаблю руків’ям уперед, відвернувся і стрибнув у портал.

Здається, я навіть помітив, як він розплакався, але це не точно. Шабля долетіла до мене. Я хотів, як у фільмах, гарно й швидко її вхопити, але поточився, вдарив по руків’ю, і шабля закрутилася, мало не перерізавши мені горлянку, та встрягла в землю за сантиметр від моєї ноги.

Цікаво, що б подумали Сірко чи працівники СБУ, якби знайшли князя з відрубаною головою і мене з перерізаною горлянкою й шаблею Гриші? Отак і будуй плани з моєю участю. У кінці може вийти чорт зна що. Почервонілий від сорому, я дивився, як Сірко з напарниками заходить на галявину й з усмішкою озирається навколо.

- Шабля Григорія Тайги? – здивовано підняла брову Марія. – Де взяв?

- Тут валялася... в кущах, – зніяковів я, розуміючи, що надії на те, що зброю ніхто не впізнає, марні. – Григорія сюди ще в середині бою закинуло. Мабуть, загубив.

- А де він сам? – дівчина насторожено озирнулася і щось начаклувала, від чого трава навколо на мить засяяла зеленим маревом, яке хвилею розійшлося по лісу.

- Не знаю. Не бачив, – перелякано сказав я, до хрусту зціпивши зуби. - Мабуть утік.

Не люблю брехати і не вмію, тому мене трусило від нервів. Іцхак пильно подивився на мене, оцінюючи мій стан, потім хмикнув і пробурчав:

- Щось ти дивно поводишся.

- Відчепіться від хлопця. Він таку битву пережив, звісно, у нього мандраж, – сказав Сірко, присівши біля каменю, чим заслужив мій вдячний погляд.

Щось поколупавши в землі, він підняв на долоні рештки скляної кулі. Я, затамувавши подих, вирячився на козака.

От зараз ця моя дурна легенда й розвіється. Навіщо я взагалі почав брехати? Нехай би Гриша сам з усім розбирався, судячи з усього, я й так зробив для нього чимало. Сірко замислився, втягнув носом повітря, наче обнюхуючи друзки тієї кулі, потім підвівся і підійшов до тіла князя.

- Молодець, що голову йому відрубав. На всяк випадок варто таке робити, – козак іронічно подивився на мене та підморгнув. – Добре тебе мама навчила.

Його супутники здивовано зиркнули на нього, але промовчали. Сірко підхопив голову і кивнув напарнику:

— Іцхак, будь ласка, приведи нас до ладу. Вечірку у короля все ж ніхто не відміняв. Хоча з таким трофеєм можна й запізнитися.

Він підкинув голову князя і радісно посміхнувся. Іцхак пробурмотів щось про те, як його постійно експлуатують, відкрив книгу, щось гаркнув на незнайомій мові, і навколо них трохи закружляли вихори, після яких з одягу зникали сміття, плями і складки з дірками. В кінці вихор виправив розтріпану зачіску Марії, і переді мною знову стояли гарно одягнені нарядні люди. От би й мені так вміти!

— А ви забрали свій кинджал? — все ж видавив я з себе головне питання.

— Дякуючи тобі, так, — сказав Сірко. — Тепер сховаю його деінде.

— А що буде зі мною? У мене ж контракт на крові. За мною прийдуть мисливці, — запитав я, сподіваючись, що подяка Сірка може виразитися й у допомозі мені.

Той підійшов до мене і дружньо поплескав по плечі, від чого у мене ледь не віднялася рука.

— Будь хоробрим, не бійся викликів, і з усім впораєшся, — гордо сказав він і пішов на вихід з лісу.

До мене підійшов Іцхак, зітхнув і порадив:
— Не лізь на рожон і більше думай головою. Тоді, може, й виживеш.

І пішов слідом, ні на секунду не ніяковіючи від того, що дав мені протилежну пораду. Марія, помітивши мою ошелешену пику, лише гучно заміялася і також покинула галявину.

Проклинаючи всіх і все, я вибрався з лісу і, оминаючи воронки та тіла, пішов до маєтку. Можна було б і додому, але дуже хотілося побачити, чим закінчився бій там. У проломі метушилося кілька бійців, серед яких, з полегшенням, упізнав Сержанта, який щось сказав іншим і махнув мені рукою. Вижив, чортяка. На душі стало трохи легше. Хоч і не сказати, що ми добрі знайомі, але все ж мужик порядний, і його було б шкода.

Так само, як шкода і інших незнайомих бійців, тіла яких розклали рядами на подвір'ї. Серед них я побачив знайоме обличчя одного зі своїх охоронців. Вадік, як же так... Біля нього з перев'язаною рукою сиділа Ганна і плакала. Я підійшов і чомусь погладив її по голові. Вона різко озирнулася, в червоних очах промайнуло впізнавання, після чого вона уткнулася мені в куртку і заревіла. Я сів поряд, гладив її по голові і, не бачачи нічого, дивився на тіла. В голові було порожньо. Не хотілося нічого.

— Як Толік? — спитав я і злякався, може, його теж вже немає, і я зірву нову плотину сліз.

— Він у важкому стані, всередині лежить, — схлипнула дівчина. — Але викараскається, він міцний. Еліксири допоможуть.

— Як це сталося? — спитав я і кивнув на тіло Вадіка.

— Не хочу про це говорити, — прошепотіла Ганна. — Можливо, потім. Це я винна...

- Не кажи таке! - розлючено гаркнув я. - Ніхто не винен, крім одного товстого і самовпевненого маніпулятора.

Я різко здійнявся на ноги і, ледь стримуючи крик, пішов до будівлі, переступаючи через уламки, гільзи та тіла кадаврів.