Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Великий сірий камінь неподалік зник, а на його місці з'явився Гриша. Він задумливо підійшов до тіла князя, глянув на мене й потягнувся до шаблі. Потім, на мить здивовано завмер, вихопив шаблю і рубонув по шиї Пожарського, тіло якого судомно смикалося, намагаючись здійнятися на ноги.

— Та коли ти вже здохнеш, клята потворо! — Гриша важко дихав, рубаючи шию свого начальника, ногою притиснувши його до землі.

Нарешті голова відділилася й покотилася мені під ноги. Я ошелешено перевів погляд з неї на одноокого, який діловито зняв з пальця князя перстень, порився по кишенях і задоволено дістав звідти скляну кулю. Потім з огидою зірвав пов'язку з ока, дістав флакончик з кишені й радісно видихнув.

— Нарешті, — посміхнувся він уже не такою й огидною посмішкою, шрами просто на очах зникали, а з чорної дірки в черепі, де мало бути око, потекла сукровиця.

Він розбив скляну кулю об камінь, і там закрутилося сіре коло заввишки півтора метри — схоже на якийсь портал. Гриша, радісно насвистуючи нещодавній попсовий хіт, направився до нього. Потім різко зупинився й озирнувся до мене.

— Ти мене тут не бачив, — сказав він нормальним людським голосом. — І князь не вставав. Ти побачив його тіло й на всякий випадок відрубав йому голову, бо мама вчила тебе так завжди чинити з нечистю. Зрозумів?

— З якого це дива? — обурився я. — Щоб потім друзі князя й інші месники полювали не за твоєю головою, а за моєю?

— Тому що я попросив? — видав сумнівний аргумент Гриша, на що я лише фиркнув у відповідь. — Ти ж просив не вбивати тих людей у нотаріуса. Я й не вбив. Тепер я тебе прошу. Здається, це справедливо. А щодо месників — просто не кажи, що князь збирався повстати з мертвих, і вбивцею залишиться Сірко. І нехай полюють на нього скільки хочуть. А за тобою й так прийдуть мисливці через контракт. Тільки, якщо зробиш, як я прошу, мисливців буде на одного менше. А може й ще якось підсоблю.

Він вказав на себе й підморгнув. Я з недовірою подивився на нього, похитав головою і запитав:

— Як я можу знати, що ти сказав правду? І взагалі, що це було?

Гриша поглянув у бік поля бою, потім озирнувся на портал і пробурмотів:

— Мабуть, у нас є кілька хвилин, поки Сірко добиває лічів і решту кадаврів. Дивись, мені нема сенсу тобі брехати. Якщо у нотаріуса всі мертві, ти просто розкажеш усім правду, та й усе.

— Звідки Сірко тут узявся взагалі? — пробурмотів я.

— Так він же віщун! — засміявся чоловік. — Як ти гадаєш, чи легко вбити того, хто бачить майбутнє?

— Та мабуть, ні, — ошелешено прошепотів я. — Здається, це взагалі неможливо.

— Усе можливо, — скривився чаклун. — Але складно. Наприклад, через його Кинджал Посвяти в характерники. Дуже стара річ, яка несе в собі частку душі Сірка. Завдяки їй можна було б віддалено накласти на нього смертельне прокляття.

— Якого біса? — у мене всередині все похололо від усвідомлення, у чому я ледь не взяв участь. — І така річ зберігалася тут, у руках простяків?

— Насправді сховище тут надійне. Якби ті дурні простяки не загравали з речами, яких не розуміють, ніхто б сюди й не потрапив, — похитав головою Гриша. — Більше того, Кинджал вважався втраченим, і ніхто не знав, що він тут лежить, бо навіть провидці не можуть зазирнути туди. Але князь, ще коли Темний Конклав тут панував і роками безрезультатно ламав заблоковане сховище, зумів зазирнути в нього й побачити, що там зберігається.

Я замислився. Усе якось дивно. Щось не сходиться, але що — я не розумів.

— Ти хочеш запитати, чому віщун не дізнався, що його збираються вбити Кинджалом, після того як князь почав організовувати плани по його викраденню? — іронічно запитав чаклун.

— Ага. Мабуть, це я й хотів спитати? — ніяково пробурмотів я.

— А тут на сцену виходиш ти. Тобто... не зовсім ти... — почухав потилицю Гриша. — Коротше кажучи, потрібен був виконавець, якого не передбачити. Спочатку у нас був песиголовець — вони вміють підробляти спогади й передбачення про себе. Але того маніяка попаяло, і він зжер цілу сім’ю простяків прямо перед Золотими Воротами. У результаті цього, напросився на масштабну облаву королівських гвардійців і попався. Але тут доля підкинула мені тебе. Через твою силу віщуни взагалі не бачать у майбутньому ні тебе, ні того, що ти збираєшся робити.

- То ось для чого я вам був потрібен? – протягнув я. – А як же магічні пастки в сховищі та інше?

- Усе це також там є. Але то дрібниці. Справжня причина – приховати від Сірка пограбування, – кивнув чаклун.

- І слава Богу, що воно не вдалося, – усміхнувся я.

- Не «слава Богу», а слава тобі, – підморгнув ставший набагато симпатичнішим Гриша. – У той момент, коли ти твердо вирішив не красти Кинджал, а князь зрозумів, що доведеться обходитися без тебе, Сірко відчув небезпеку і побачив, що має статися. І прийшов. Звісно, князь не складав всі яйця в один кошик, він ще постійно підтримував деякі ритуали проти віщунів, але вони не спрацювали. Хе-хе. Чомусь не спрацювали.

- То чому ти такий задоволений? Ваш план не вдався. Ви програли, – здивувався я.

- Бо цей план придумав для князя я. І за моїм планом князь мав здохнути як собака, – вишкірився чаклун. – Десятки років тому він убив моїх батьків і, побачивши мій потенціал, забрав до своїх слуг. Йому це здалося веселим. Постійні знущання та приниження переслідували мене, але то дрібниці. Якби ти знав, які накази мені доводилося виконувати... Я все життя не можу спати без снодійного – і все через ту потвору. Я ненавиджу його, але на мені стільки клятв на крові, що я навіть подумати не можу про те, щоб завдати йому шкоди чи ослухатися наказу. Одразу приходить покарання.

- А як же ти тоді такий план склав? Якщо навіть подумати про шкоду не міг? – затамував подих я.

- За десятки років рабства навчишся й не такому, – криво усміхнувся Гриша. – Думаєш тільки про те, як принести господарю користь і водночас тією ж користю намагаєшся йому зашкодити, не думаючи про шкоду ні в якому разі. А після того як він вмер і мало не встав як ліч, я, нарешті звільнився від клятв.