Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

Роувен не витримав і різко відповів:

— Ти не підкоряєшся короні. Тобі немає жодного діла до закону.

Його голос був грубим, мов би він відмовлявся грати за правилами Лукаса, не приховуючи роздратування. Лукас трохи схилив голову, знову посміхаючись тією самою невловимою посмішкою.

— І все ж, як хтось сказав мені, мій маєток стоїть на землі королівства, — відповів він з легким натяком на іронію, що лунала в його голосі. Він підняв чашку чаю, немов пропонуючи їм випити за цю зустріч, хоча в його жесті більше відчувалося бажання натякнути на їхню безсилість перед ним.

Між ними панувала напружена тиша, і лише тихе постукування годинника на стіні нагадувало про плин часу. У цьому просторі, де слова могли мати значення більше, ніж будь-який меч, кожен жест і погляд перетворювалися на невидиму зброю. Аберхат вдихнула глибоко, збираючись висловитися, відчуваючи, що ця зустріч може затягнутися, і не дати потрібних результатів.

Сільсія зустрілася з поглядом Лукаса, її очі були рішучі й холодні, як кришталева гладь зимової річки. Її голос прозвучав рівно, але в ньому відчувалася напруга.

— Допоможи мені, Лукасе, — її слова прозвучали прямо, без зайвих прикрас, як наказ, якому важко було не підкоритися. — Ти якось сказав, що шукав володарку тіней. Зараз перед тобою їх дві.

Лукас повільно відкинувся на спинку старовинного різьбленого крісла, його погляд став зацікавленим, а усмішка розширилася, оголюючи білі зуби, які контрастували з грубим шрамом, що проходив через щоку. Його очі, смарагдового кольору, блиснули, коли він перевів погляд на Навіє, що сиділа поруч із сестрою.

— Допоможеш нам, ми віддячимо тобі тим же, — додала Навіє, її голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася прихована загроза, як у темряві, що ховалася за її поглядом.

Лукас повільно заплескав у долоні, наче захоплювався виставою, яка розгорталася перед ним. Його рухи були театральними, як і посмішка, що натягувала рубець на його обличчі, роблячи його вигляд одночасно і комічним, і зловісним.

— Дві чаклунки - володарки тіней, це справді несподіванка, — захоплено проголосив він, і його голос луною відбився від кам'яних стін маєтку. Його посмішка виглядала щирою, але в погляді ховалася недовіра. Він ніби намагався прорахувати кожен їхній крок.

Роувен сидів далі, його руки були схрещені на грудях, і він уважно спостерігав за діалогом, що розгортався. Його очі пильно слідкували за кожним виразом на обличчі Лукаса, намагаючись розпізнати, коли з’явиться перший натяк на брехню. Нарешті він втрутився в розмову, його голос був низьким і твердим.

— Камінь Вічності, — тихо вимовив Роувен, немов би пробуючи слова на смак.

Лукас підняв брови, і його посмішка стала ще ширшою. Він знову плеснув у долоні, ніби підтверджуючи правильність здогадки, і хитро кивнув.

— Прямо в ціль, — з ноткою іронії повторив він. — Але не думай, що це означає, що я стану вашим союзником без жодних умов.

Сільсія уважно слухала, намагаючись знайти в його словах приховані пастки, які могли б вивести їх з рівноваги. Навіє зберігала нейтральний вираз обличчя, хоча її очі, як і у сестри, горіли цікавістю та тривогою.

— І ти йому відмовив? — запитав Роувен, не приховуючи сумніву, і нахилився трохи вперед, ніби намагаючись вивідати більше інформації.

Лукас злегка знизав плечима, з виразом людини, яка впевнена у своїй правоті.

— Так. Ніхто, окрім прямого спадкоємця, в чиїх жилах тече магія старшого сина Діви, не може взяти Камінь. Власне, Адріану я сказав, що і увійти туди він не зможе. Збрехав, але він повірив, і це виграло трішки часу для вас. Хоча я не знав, що ви прийдете до мене.

Він нахилився вперед, спираючись ліктем на край столу, і його очі стали ще більш пронизливими. Тепер у них з'явилася нотка задоволення, наче він насолоджувався власною владою над ситуацією. Його очі блиснули, коли він з гіркою усмішкою знову перевів погляд на Сільсію та Навіє. Його голос був низьким, в ньому відчувалася прихована злість, але водночас і натяк на щось більш особисте, якого він намагався не виказати.

— Ви розумієте, що це означає? — запитав він, дивлячись прямо в очі Сільсії, його погляд наче пробивався крізь її власну силу. — Камінь може опинитися в руках лише того, хто має справжнє право на трон. Дві володарки тіней можуть увійти до сховища, але лише одна зможе взяти камінь вічності.

Навіє стиснула губи, і на її обличчі з’явився вираз тривоги, але вона швидко опанувала себе. Вона знала, що стоїть на межі великого ризику. Сільсія ж залишалася незворушною, хоча її думки вирували як шторм, і вона зусиллям волі стримувала хвилю емоцій. Напруга в кімнаті, насичена старовинним ароматом деревини та гіркого диму, зростала, як хмара перед грозою. Тіні на стінах, здавалося, рухалися в такт ритму розмови, зачаровано спостерігаючи за кожним словом.

Напруга в кімнаті зростала, як гнітюча хмара перед грозою, і лише тіні, що зміїлися вздовж стін, ніби слухали цю розмову з невидимим інтересом, готові схилитися перед новим господарем.

— Що станеться з тим, хто не виявиться спадкоємцем сили старшого сина Діви? — запитала Сільсія, її голос злегка здригнувся, але очі залишалися спрямовані на Лукаса, ніби вона намагалася знайти в них хоч крихту правди.