Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

— Чому зараз? Чому саме тут? — тихо запитала вона, намагаючись зрозуміти мотиви Навіє, хоч і підсвідомо відчувала, що це визнання було важким для обох.

Навіє на мить відвернулася, вдихаючи свіже повітря, що змішувалося з ароматом осіннього листя. Вона глянула на маєток Соуер, що височів перед ними, темний і загрозливий на тлі неба. Її очі були сповнені важким смутком, що відлунював у її голосі, коли вона знову подивилася на сестру.

— Не знаю, — правдиво відповіла Блейзфорд. — Ми з тобою такі різні, і я до останнього вагалася, чи варто тобі це говорити. Чи взагалі ця правда має право на існування. Я відчуваю, що наші долі пов'язані, як коріння старих дерев. І цей маєток з тим клятим сховищем... І хай там що, я просто хотіла, щоб ти знала, ким я є насправді.

Навіє опустила голову, немов хотіла сховатися від реакції Сільсії. Сільсія ж залишалася мовчазною, спостерігаючи за сестрою, яка нарешті відкрилася їй, і розуміючи, що ця правда змінювала усе між ними.

— Лукас довгий час шукав володарку тіней, щоб отримати свободу. Тепер перед його порогом стоїть дві володарки тіней, і обоє королівського походження. Одну із нас, сховище точно впустить.

— Ти збираєшся увійти у сховище?

— Я збираюся покласти край всьому тому хаосу, що вчинив Адріан. Трясця, мені набридло, що всі мені диктують як жити. Я покладу цьому край. Крапка.

Навіє вдивлялася в обличчя Сільсії, вловлюючи кожен нюанс її рішучості, що світився в очах сестри, як жаринка у темряві. Її слова звучали так твердо, що навіть вітер, який обвівав маєток, здавалося, затих, прислухаючись до їхнього обміну. Сільсія відчула, як у її серці щось здригнулося від цих зізнань, проте це було водночас і розумінням того, що тепер їхні долі дійсно переплелися нерозривно.

— І ти готова піти на все, навіть якщо це означає ризикувати собою? — запитала Блейзфорд, намагаючись зберегти твердість у своєму голосі, хоч її власні сумніви й тривога робили його тремтячим.

Сільсія підняла голову, і в її погляді світилася впевненість, якої раніше в ній Навіє не помічала. Ця впевненість відштовхувала страх, замінюючи його спрагою до свободи, що давно переросла в непохитне рішення.

— Якщо я цього не зроблю, хто зробить? Хто зможе протистояти Адріану, якщо не я? Або ти? — Аберхат зітхнула, поглядом ковзаючи по фасаді маєтку, що, здавалося, огорнувся у власні таємниці. — Адріан зруйнував усе, до чого торкався, але я збираюся відновити те, що він знищив. Кістками ляжу, доки не відновлю цей клятий баланс. Роль королеви мені точно не личить, але простої дівчини, яка надере дупу - засранцю, цілком можливо.

Сільсія зробила крок ближче, тепер між ними не було жодної дистанції, тільки відчуття того, що їхні життя знову змінюються, як і в момент, коли вони вперше зустрілися в місті Косоволь. Вона вдивлялася на Навіє, відчуваючи тепло, яке йшло від їхньої нової зв’язкової магії, що перепліталася з повітрям довкола.

— Якщо ти вирішила це зробити, я не дозволю тобі йти самій, — твердо сказала Навіє. — Ми підемо разом. Сховище зможе впустити нас обох... сподіваюся, що зможе.

Аберхат кивнула, і на мить у її очах промайнуло щось схоже на полегшення, хоч її лице залишалося зосередженим і серйозним.

— Добре, тоді разом.

Навіє знову кинула погляд на маєток, що стояв перед ними, високий і непривітний, готовий зберігати свої таємниці, поки хтось не наважиться розкрити їх. Вони обидві знали, що їхній шлях до цього місця був тільки початком, а справжні випробування ще попереду.

***

Лукас Соуер відчинив масивні двері свого маєтку, спершу привітавши Сільсію теплою посмішкою, яка, однак не торкнулася його очей. Він наче повністю ігнорував присутність інших, не виказуючи ані радості, ані відкритої неприязні, коли зустрічався поглядом із Роувеном чи Навіє. Його рухи були чіткі й елегантні, наче він був господарем свята. У просторому, але похмурому холі, прикрашеному старовинними гобеленами та канделябрами, він запросив їх за стіл, де вже димився гарячий чай у порцеляновому сервізі з королівським гербом, що було трохи іронічним, враховуючи їхній статус.

Роувен, який вже звик до підозрілих поглядів, відчував на собі погану енергетику, що струменіла від Лукаса. Він навіть не спробував приховати незадоволення, коли сідав за стіл, уважно спостерігаючи за їхнім господарем, наче чекаючи на підступ. Навіє ж трималася осторонь, спостерігаючи за тим, як Лукас вів розмову з якоюсь зверхністю, яка більше дратувала, ніж викликала повагу.

— Отже, — Лукас вимовив, обережно ставлячи чашку чаю на блюдце і поглядом, як лезом, різав простір між собою і гостями. Він зустрівся поглядом із Роувеном, і його губи скривилися в ледь помітній усмішці. — Капрал, який втік із королівської в'язниці. — Його голос був таким спокійним, що від цього ставало ще більш незатишно. Потім він знову перевів погляд на Сільсію, і його тон змінився, став м’якшим, майже захопленим, але з гірким відтінком. — Спадкоємиця-вбивця, — його очі уважно стежили за її реакцією, немов шукаючи в ній ознаки слабкості. А тоді, ніби знічев’я, він повернувся до Навіє, його погляд ковзнув по ній, мовби визначаючи її роль у цій несподіваній трійці. — І невідома, — він завагався, як ніби не міг знайти підхожого слова, — але така ж загадкова, як ваші магічні здібності.

Навіє стиснула губи, але не відповіла, і в її очах з'явився крижаний блиск, тоді як Сільсія намагалася тримати нейтральний вираз обличчя, хоч її кулаки на колінах стиснулися так, що пальці побіліли. Відчувалося, що Лукас грав якусь свою гру, намагаючись викликати емоції в кожного з них.