Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

трапилося, — почав він, — що ви, божевільні американці, можете їздити по цій стороні дорозі? Це ж абсолютне божевілля! Все задом наперед.

Потім він лукаво всміхнувся, і я стукнула його по плечу.

— Ти придурок, — сказала я, але всміхалася, коли казала це, втім, як і він.

— До речі, Кіплінґа лікують, — сказав він через мить. — Дядько Саймон знайшов ветеринара, який доглядатиме його, робитиме все, що ти сказала. Це делікатний процес — приводити когось у нашу сім’ю. На це потрібен час. Але зараз його доглядають. Тому, гадаю, я також повинен подякувати тобі.

Мені не подобалася думка про Кіплінґа під крапель­ницею. Цей дивний образ зринув у моїй голові, як щось бачене мною раніше, але був він занадто яскравий і перекручений. Я струсила цю картинку, запхала її на задвір’я свідомості, спробувала забути про неї.

— Будь ласка, — відповіла я.

За десять хвилин ми в’їхали в центр Ітаки. Себастьян припаркував машину біля гриль-бару, що видавався достатньо місцевим, потім обійшов автівку й відчинив пасажирські двері. Вітер здіймався навколо мене. Його ревіння наповнило мої вуха, наче хор гаркливих тварин. Я вийшла, він закрив за мною двері й несподівано — абсолютно випадково — ми опинилися дуже близько одне до одного.

Ми стояли на тротуарі, наші тіла майже торкалися — мить, потім ще одну. Вітер, дикий і непередбачуваний, кружляв у моїй голові, плутаючи думки.

«Що ми робимо?»

Нарешті Себастьян зробив невеликий крок назад.

— Що ж, — промовив він. Але було цілком зрозуміло, що в нього в голові було щось інше.

— Так, ходімо, — сказала я.

І раптом у нас обох знову з’явилася мета, що було полегшенням. Я повернулася боком до поривів вітру й пішла вслід за Себастьяном у бар.

Бармен вручив нам меню й кивнув на столик у кутку.

— Ми перевіряємо паспорти, — сказав він.

За столиками сиділо ще декілька людей, і ще кілька — за барною стійкою. Коли ми йшли до нашого столика, я просканувала їхні обличчя, чи не видасться мені котресь із них підозрілим. Ґленн із сорокадоларовим хабарем розповів мені, що ти завжди можеш запримітити, коли хтось стежить за тобою. Можливо, я впізнаю Феллсів за їхнім поглядом чи поставою. Можливо, я впізнаю когось, кого торкнувся єдиноріг, лише за вигином губів.

Але кожне обличчя було звичайним на вигляд. Ніхто не виділявся.

Коли ми всілися, Себастьян перехилився до мене через стіл.

— То що робимо тепер? — прошепотів він.

— Гадаю, просто уважно слухаємо, — відповіла я.

— А що ми намагаємося почути?

— Будь-що незвичайне, — сказала я.

Ми сиділи якусь мить, почуваючись ні в сих ні в тих та вслухаючись у жебоніння розмов довкола.

— Це нам нічого не дасть, чи не так? — запитала я.

Себастьян видихнув із полегшенням.

— Дякую, — сказав він. — А я вже було побоювався, що нам доведеться просидіти отак іще годину.

Я відчула, як стиснувся мій шлунок. У нас не було жодного плану, жодного уявлення про те, що ми тут робимо. На мій превеликий подив, я дуже хотіла, щоб Ерза опинилася тут. Вона б знала, що робити. На секунду я замислилася над тим, чи не зателефонувати їй, але одразу ж передумала. Гораціо був останньою людиною у світі, кому я б хотіла сповістити про єдинорога.

Ми вирішили просто зосередитися на їжі, а вже потім вирішувати, що нам робити. Я вибачилася й пішла в туалет, щоб умити лице. І тоді я побачила себе в дзеркалі. Під очима з’явилися мішки. Шкіра була блідою. Щоки палали. Волосся зробилося жорстким і ламким.

Я мала вигляд голодної. Я й була голодною, але тут ішлося не про їжу. Тут ішлося про щось інше, що я не могла назвати, але чого завжди хотіла, відколи себе пам’ятаю.

По той бік стіни завивав вітер. Я відчинила кватирку з матовою шибкою й почала слухати, як він кружляє й завиває, поглинаючи повсякденні звуки вулиці. Відлуння цього вітру гупало в моїй голові, навіть коли я повернулася до нашого столика.

— Від цього вітру здуріти можна, — сказала я, сідаючи.

Себастьян здивовано глянув на мене.

— Якого вітру? — запитав він.

— Хіба ти не чув його, коли ми сюди заходили?

Він похитав головою.

Моє серце шалено загупало в грудях. Я зірвалася з місця й вибігла на вулицю. Себастьян поспішив за мною, але я не звертала на нього уваги. Я стояла на тротуарі і слухала, як вітер реве й висвистує навколо мене.

— Ти нічого не чуєш? — запитала я.

Себастьян похитав головою.

Я простягнула руку й відчула його силу — мільйони міль­ярдів молекул врізалися в мою шкіру, знову і знову, зіштовхую­чись на моїй долоні.

Ні.

Не зіштовхуючись.

Штовхаючи.

— Себастьяне, — промовила я, — сідай в автівку. Я знаю, що нам треба робити.

Вітер завивав навколо нас, але повітря було абсолютно непорушним. Моє волосся не розвівалося. Одяг Себастьяна не тріпотів. Я відчувала вітер на своїй шкірі, і я чула його своїми вухами, а іноді пориви цього вітру перехоплювали подих, але при цьому гілля на деревах над нами не хиталось.

Над Ітакою бушувала буря, і тільки я могла її відчувати.

Розділ двадцять перший. Серце вітру

Можливо, вони помітили нас біля гриль-бару. Можливо, вони бачили мене, коли я стояла, витягнувши руки в надії спіймати таємне повідомлення, приховане в невидимому вітрі. Чи, можливо, вони стежили за нами від самого аеропорту.

Їх було двоє, водій і пасажир, у сріблястому фургоні позаду нас. Я помітила його невдовзі після того, коли ми покинули гриль-бар. Себастьян спочатку думав, що в мене параноя, але після трьох випадкових об’їздів фургон усе ще тримався за кілька машин позаду нас.

— Хто вони? — запитав Себастьян.

— Я не знаю, — сказала я.

— Що вони хочуть?

— Напевно, хочуть знати, куди ми прямуємо.

— Я спробую відірватися від них, — сказав Себастьян.

Він несподівано повернув, а потім знову повернув, і на мить фургон зник з очей.

— Це було легко, — сказав він, ведучи нас через лабіринт вулиць, захаращених житловими будинками, поки ми не повернулися на головну дорогу.

Але через хвилину фургон знову опинився за нами.

— Зупинися, — сказала я.

— Що? Ні! А що як вони хочуть пограбувати нас?

—