Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Ми розберемося з цим, коли я повернуся.

— Повернешся? Звідки ти повернешся? Де ти?

У мене не було заготовленої відповіді, тому я просто завершила дзвінок і не відповідала, коли він знову намагався зателефонувати до мене.

Я також не відписувала на повідомлення Керрі, яка запитувала, де я і чи зі мною все гаразд. Чи зі мною все гаразд? Я не була впевнена.

Коли ми підлітали до Ітаки, я спробувала скласти реальний план. Знайти таксі, яке відвезе мене в центр міста, пристати до місцевої тусні, підслухати розмови. Розпитати бариста про койотів. Стежити за логотипами із зображенням чайника у формі звинутої кільцями змії. Це важко було назвати планом, і ще важче було уявити, що цього достатньо, аби виправдати свій політ через усю країну.

Але ось я тут, і літак починає знижуватись, а я так і не придумала нічого путнього.

Ми приземлилися в регіональному аеропорту й покотилися до терміналу. Пілот відчинив двері, і я вийшла у світлий, холодний, хмарний полудень.

І там, на іншому боці дороги, стояв з усмішкою від вуха до вуха… Себастьян.

Потрясіння від несподіванки швидко минуло, а натомість мене охопило відчуття полегшення, що я тепер не сама. А поза тим я відчула щось світле і яскраве у грудях, так наче там була золота бульбашка, наповнена сонячним світлом. Це було здивування.

— Що ти тут робиш? — прокричала я з дверей літака.

— Що б тут не відбувалося, — сказав він, — я не збирався пропускати всі веселощі.

Вітер звіював його слова, тому мені довелося нашорошувати вуха, аби почути його.

— Навряд чи це буде весело, — гукнула я у відповідь.

— У всякім разі я упевнений, що зайва пара рук тобі не завадить, — відповів він. — У мене багатий досвід із приборкання тварин, навіть із тими, що вдвічі більші за мене.

— Зараховується лише, коли тварина справді намагається перемогти.

Себастьян усміхнувся.

— А ще, — додав він, — у мене є машина. — Він підняв комплект ключів від орендованої автівки.

Мені справді була потрібна машина. Та й компанія була непогана.

Незабаром ми вже їхали по дорозі, прямуючи до міста. Це була сільська дорога, з деревами по обидва боки й розкиданими то там, то сям будинками. Навколо нас завивав вітер, такий гучний і сильний, що важко було навіть думати. Всі вікна були підняті, але завивання все одно відлунювало крізь скло.

— Якщо ти не заперечуватимеш, — заговорив Себастьян, — то я таки хотів би знати, що ми тут робимо.

— Я знаю, що я тут роблю, — відповіла я. — І досі намагаюся зрозуміти, що ти тут робиш.

— Твій голос звучав так, ніби ти б не відмовилася від допо­моги, — сказав він. — А ще мені самому було цікаво. Я б хотів зустріти ще одну тварину, схожу на Кіплінґа.

— Ніхто не схожий на Кіплінґа, — сказала я.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Хіба в тебе нема, наприклад, школи чи чогось іще?

— А в тебе?

З чого б мені почати? Були речі, про які він, мабуть, повинен знати: десь поблизу був єдиноріг, той самий єдиноріг, і допоки він перебував тут, він був у небезпеці. І були речі, про які він, мабуть, не повинен знати: про Феллсів, я була переконана, мені краще не розповідати. І були речі, про які я хотіла розповісти, проте не була впевнена, як їх висловити словами.

Наприклад, історія про дівчинку, що пішла збирати гриби, і все, що відбулося через неї.

— Дещо потребує нашої допомоги, — сказала я. — Воно одне, і воно дуже цінне, і воно в небезпеці, і в нас, найімовірніше, залишилося небагато часу, аби знайти це.

— Що ж, звучить як нагальна справа, та й пояснення напрочуд конкретне, — сказав Себастьян з усмішкою.

— Вибач, — промовила я, — ти заслуговуєш знати…

— Але?

«Але дозволь мені розповісти, що трапилося з моїм батьком, коли той розповів типу на ймення Гораціо Прендерґаст, що Стерджес не єдиний такий у світі».

— Буде краще для всіх, якщо я зараз промовчу, — відповіла я. — Можливо, пізніше. Я маю на увазі, коли ми знайдемо це, ти побачиш. Ти зрозумієш.

— Упевнений, що так і буде, — сказав він.

У його голосі звучало розчарування.

— Вибач, — сказала я. — Прошу, не виганяй мене з автівки.

Себастьян вдав, ніби обдумує цю ідею. Потім він засміявся.

— Якби я так вчинив, — сказав він, — то не мав би навіть із ким словом перемовитися впродовж цієї довгої й самотньої поїздки.

Мій телефон задзижчав у кишені. Девід Ґінн. Я вимкнула звук.

— Усе гаразд?

— Усе гаразд, — відповіла я. — Загалом кажучи, ні. Я не знаю, що роблю. У мене голова йде обертом через усе це, і я постійно боюся, що все це будь-якої миті може завалитися. Я продовжую думати, якщо я впораюся хоча б із цим тут, в Ітаці, тоді все буде добре. Але потім усвідомлюю, що я навіть не знаю, як знайти те, що ми шукаємо.

Себастьян промовчав. Його очі були прикуті до дороги попереду. Але я розуміла, що він слухає мене.

— Мені жаль, хай там як це все не закінчилося б, — продовжувала я. — Маю на увазі, якщо щось піде не так. Чи якщо взагалі нічого не вийде. Мені жаль, що я вплутала тебе в усе це. Я не хотіла, аби ти прилітав сюди. Але я дуже вдячна, що ти тут, тому що якби тебе не було, я б говорила все те саме, але в машині не було б нікого, і, певна річ, я б видавалася божевільною. А я навіть не вмію кермувати, тому, напевно, досі ще б стояла на злітній смузі.

Себастьян кивнув.

— Тож я хочу сказати тобі «Дякую», — промовила я, — а ще: «Вибач». Ще раз. За те, що не можу тобі розповісти всього. Це нормально?

Себастьян кивнув, дивлячись вперед.

— Якщо ти злишся, я не звинувачую тебе, — сказала я. — Я б, напевно, також злилася.

Він мовчав.

— Прошу, не стримуйся. Я багато чого знаю про злість. Іноді потрібно просто сказати комусь, що ти відчуваєш. Отже, ти нічого не хотів би мені розповісти?

Спочатку була тиша. Потім Себастьян, не поспішаючи, відкашлявся:

— Є дещо, — почав він, — що я хотів би сказати.

— Добре, я слухаю.

Він був тихим і зосередженим, ніби збирав думки докупи. Я приготувалася до того, що його доведеться заспо­коювати.

— Як так