Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Я народилася в цьому, — тихо промовила вона, — я виросла в цьому. Я багато чого бачила, Маржан. Але ніколи навіть подумати не могла, що побачу таке.

Лише на секунду я примітила в ній щось, що нагадало мені мене саму — тінь мене самої, давно запропалої, коли світ іще був цілісним, а я все ще була здатна бачити вечорами диво у всесвіті блискучих зірок, які моя мама прикріпила до стелі моєї спальні. Мені було шість років, і мій батько сидів у ногах мого ліжка, його обличчя сяяло у світлі лампи. Він розповідав мені про тварину, яка першою з’явилася на цьому світі. Про ту, що прийшла задовго до появи людей. Про ту, яка була найсамотнішою у світі. Про ту, за якою завжди гналися, куди б вона не йшла, але ніколи не могли спіймати чи приручити.

Про ту, що подарувала мені мою родиму пляму.

— Єдиноріг, — промовила я.

— Єдиноріг. Єдиноріг в Ітаці.

— Мій батько знав? — запитала я. — Він це бачив? — Я кивнула на осколок.

Джейн сумно поглянула на мене.

— Хотіла б я тобі розповісти, — сказала вона, підводячись і забираючи коробку: — Я мушу йти. — Вона попрямувала до дверей у протилежному боці кімнати.

— Зачекайте, — сказала я. — Зачекайте хвилинку. — Вона зупинилася. — Чи це означає, що у когось є єдиноріг? Тобто його спіймали? То саме це означає? Він живий? Із ним усе гаразд?

Вона холодно поглянула на мене, і мої запитання відскакували від неї, ніби зерна рису.

Нарешті — дуже повільно — я запитала її:

— Ви збираєтеся продати єдинорога?

— Найвірогідніше, незабаром нам знадобиться твоя допомога, — відповіла вона.

А потім вона пішла, і хтось надів мені мішок на голову.

Коли я сиділа в темряві на задньому сидінні седана, усі дрібні життєві негаразди раптово видалися неважливими. Я відчула на мить присутність чогось величезного, незбагнен­ного, ніби увесь океан здійнявся й упав на мене однією нескінченною хвилею.

Єдиноріг.

На декілька секунд я перебувала в його тілі. Я відчула ваготу й мудрість мільйонів років. Він був давніший за саму давнину. Його думки були переповнені спогадами, ліс думок, що безперервно простягався аж до початку часів. Він був чистим, недоторканим, диким, і він нікому не належав. Як на те пішлося, він належав землі, місячному сяйву й сотням льодивикових періодів, що їх він пережив.

Як на те пішлося, то вже ми належали йому.

Це був першотвір. Усе інше — просто тіні.

У темряві мішка я мала видіння. Руки, що тримаються одна за одну й тягнуться крізь століття. Батьки, сини, дочки, мате­рі. Сокільники, ветеринари й усі інші, яким нема навіть ліку. Гірканська лінія, що веде до дівчини на галявині, біля якої лежить перекинутий козуб, із якого порозсипалися гриби, осколок рога, що палає у її проткнутих грудях, стаючи частиною її, стаючи частиною нас усіх. Ланцюг із людських історій, боротьби й мудрості, що тягнеться крізь полотно істо­рії, і наприкінці всього цього життєвого огрому — вільна й шалено розтривожена в темряві неписаного часу — я.

Я могла відчути всі ці життя, що передували моєму, як відчувала самого єдинорога. Це були ті самі відчуття, хіба що вони не йшли зсередини мене. І на секунду я відчула, що готова до будь-чого, що на мене чекає.

А потім, так само несподівано, ці життя зникли. Моя рука була порожньою. Минуле здалося таким же далеким, як найхо­лодніша зірка в небі. Була я, і десь далеко-далеко був єдиноріг.

У давній давнині…

Вісім років тому щось прокинулося.

Вісім років тому Гораціо почав будувати свій звіринець.

Сьогодні єдиноріг перебував десь в Ітаці.

І, можливо, мій батько помер через це.

Водій довіз мене додому. Була ніч. Я стояла надворі і спостерігала як він їхав геть, і розмірковувала, що мені робити з тією інформацією, яку я сьогодні дізналася.

Раптом у тихому, прохолодному повітрі я відчула себе маленькою і дурненькою. Ясність і нудота накрили мене одно­часно. До того як я торкнулася осколка, він був у найкращому разі лише підказкою. Але тепер він слугував доказом того, що найрідкісніше й найцінніше створіння, яке коли-небудь ходило по цій землі, перебуває десь на півночі штату Нью-Йорк. І я буквально щойно підтвердила це сім’ї, яка контролювала світовий ринок міфічних тварин.

Я зробила жахливу помилку.

Зорро кинув на мене здивований погляд, коли я промчала повз нього у свою кімнату з телефоном у руці.

— Уже доволі пізно, — промовив Себастьян після чотирьох нестерпно довгих гудків.

— Мені треба потрапити на Ітаку, — сказала я. — Я не можу пояснити навіщо, але я повинна потрапити туди негайно. Можеш мені допомогти?

Розділ двадцятий. Буря над Ітакою

Наступного ранку я сідала на приватний літак, що прямував до Ітаки.

— Мене, відверто кажучи, бентежить, на що саме йдуть гроші, — сказав Себастьян, коли покінчив із бронюванням.

Він купив білети без запитань і вагань, серед ночі, за пів світу від мене. Мабуть, це вартувало тисячі доларів. Я сподівалася, що воно того варте.

Я не мала жодного уявлення, що буду робити, коли доберуся туди, як і не мала жодного уявлення, де би міг перебувати єдиноріг. Можливо, його вже давно нема. Червень був кілька місяців тому. Я прогулювала школу й не ходила на роботу. Я не мала жодного плану, лише мету: не дати єдинорогу потрапити до рук Феллсів. Виправити те, що я накоїла. Проте яким чином це виправити, я не знала.

Злість змушувала мене неспокійно соватися на місці. Я була злою на Феллсів, Гораціо Прендерґаста й мого батька. Я була зла на себе, зрештою, саме я розповіла Феллсам, де шукати єдинорога. Тепер я летіла у безвість, не маючи навіть найменшого уявлення про те, що може чекати на мене, і що я зможу зробити.

Але найбільше мене бісив той факт, що мені доведеться робити це самотужки.

Як на те, невдовзі після злету мені зателефонував Девід Ґінн.

— Приїжджай в офіс, — сказав він. — У нас проблема.

— Яка? — я зірвалася. Тепер я була розлючена й на ­Де­віда.

— Заробітна плата, — сказав він. — Ти не даси собі ради.

Заробітна плата для Девіда була святою справою. Все інше могло зачекати, але не зарплатня. І коли вже так трапилося, катастрофа не за горами.

— Я не можу сьогодні приїхати, — відповіла я. — Поговори з Домініком.

— Домінік не підписує чеки, — сказав він.