denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Дай вгадаю, ти хочеш прослідкувати за нею, – сказав Марк.

– Так, і ви мені допоможете.

Марк вже доїв і поніс посуд на спеціальний стіл, де всі ставили тарілки та чашки. Раптом на нього налітає Дмитро і у обох хлопців розбивається посуд.

– Ти що, бовдур, геть сліпий!? – закричав Дмитро.

– А ти дивись куди преш, ідіота шматок! – закричав Марк і хлопці почали бійку, у їдальні зчинився галас, а, тим часом, Микита заскочив на кухню та швидко заховався під стіл, який був накритий білим простирадлом, яке діставало до підлоги, тому Микиту ніхто не побачив.

– Ви самі розумієте що сталося? Ви маєте бути пильними!

– Так, але що ми можемо зробити?

– Скажіть мені, як ви могли проґавити його? Ви хоч розумієте що план зірвався?

– Ми розуміємо, але ми не знаємо як зникло снодійне.

– А я розповім вам, цей клятий дід, Феофаній вкрав його. Він все знає, а ви бовдури не змогли нормально заховати препарати.

– Ми все снодійне заховали у сейф.

– І як він зміг його вкрасти? Поясніть.

– Я не знаю.

– Я тепер теж не знаю, що з ним робити. Перед директором самі відповідати будете, навіщо нам робітники які не можуть упоратись із якимось підстаркуватим ідіотом?

– Вибачте, я запевняю Вас, що відтепер я та мої люди будемо уважнішими.

– Уважнішими вони будуть.

Розмова затихла та почулися кроки, мабуть, усі, хто був на кухні вийшли, але Микита не поспішав вилазити з укриття. Раптом хтось зупинився прямо біля того столика. У Микити мало серце не зупинилось. Та через кілька хвилин, цей хтось пішов, а Микита посидів ще трохи, виліз зі свого сховку та кулею вилетів із кухні, а потім і з їдальні, в якій уже нікого не було.

– Ну, що ти там вивідав? – зупинила його Аня біля корпусу.

– Я звичайно може чогось і не зрозумів, але вони говорили про снодійне, я так розумію, вони мали підсипати його нам у їжу.

– Стоп, почекай, ми їли і все добре.

– Так це снодійне хтось поцупив у них, і вони не встигли.

– Тобто вони хотіли приспати нас? Який жах.

– І не кажи, це, мабуть, Феофаній поцупив ті препарати.

– Треба всім розказати, – Аня побігла в корпус.

А тим часом стало відомо, що іще один зник. Це був хлопець, з яким встиг потоваришувати Дмитро. Вожаті робили вигляд, мов нічого і не трапилось, вони навіть легенду не вигадали. Вже темніло і всі почали сходитись до корпусу. Сам корпус закривали на замок. Тому вийти через двері було неможливо, хіба вилізти через вікно, але на вулиці ще ходили вожаті, вони мов стерегли корпус, щоб ніхто не зміг утекти.

– Як думаєш ми виберемось? – запитав Влад у Дмитра.

– Думаю, нам вдасться, але це пів біди, треба буде усіх рятувати.

– Я коли повернусь додому життя нове почну, – мрійливо сказав Влад.

– Не ти один. Я теж, от візьму та вступлю до університету чи спортом займусь.

– А я от завжди хотів навчитися гарно малювати, постійно збирався навчитися та от і дотягнув, не знаю що завтра з нами буде, може ми і не прокинемось.

– Не кажи дурниць, я підпер двері стільцем, сюди ніхто не зайде.

– Ти де знайшов той стілець? – здивовано запитав Влад.

– Та стояв біля корпуса, а мені от і прийшла думка підперти двері, звичка.

– Яка така звичка?

– Ми в інтернаті постійно так робили, щоб вихователі не зайшли чи врятуватися від старших, які постійно били нас.

– Невже там і справді таке коїться?

– Так, постійно щось погане відбувається, але гарна школа життя.

– Це точно.

Тим часом, Микита досі дивився у вікно, незрозуміло, що він там хотів побачити. Іноді Микита дивився на двері медпункту, щоб побачити хто заходить чи виходить.

– Ну скільки можна стирчати біля вікна? – сказав Марк.

– Скільки треба, стільки й буду стирчати, – відповів Микита.

– От скажи мені, що ти там побачити хочеш?

– Та мало що ці сектанти втнути можуть, вони взагалі нас хотіли снодійним нагодувати.

– Та ти вже всім набрид із цим снодійним, все добре, ніхто нас ним не нагодував.

– Ага, це треба Феофанію подякувати, то, мабуть, він поцупив у них снодійне.

– От побачиш його і подякуєш, лягай спати, ти тільки увагу привертаєш.

У всіх кімнатах погасло світло, навіть у коридорі вимкнули, і корпус пірнув у темряву. Рівно опівночі пролунав крик у корпусі і дзвін розбитого скла. Усі прокинулись. По коридору чутно було кроки. Потім у двері почали стукати. Рівно по два рази.

– Що це таке? – стривожено спитала Ніка.

– Не знаю, але точно щось погане, – Женя підвелася. Кроки наближались до їхньої кімнати.