Єва Басіста - Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста

Глава 19. Герман

Вона зараз говорить одне, а її великі блакитні очі віщають абсолютно протилежне. Вони вблагають не зупинятися.

Сама кинулася мені на шию з поцілунками. Сама розпалила вогонь пристрасті, а зараз чомусь його гасить…

А я не хочу заливати його водою та просто піти, мов нічого не сталося. Волію далі торкатися її ніжної шкіри, відчуваючи, як та тремтить. Прагну обіймати та стискати своїми руками. Хочу вловлювати аромат її довгого та хвилястого волосся.

- Зупинитися? - перепитую, дивлячись на її груди в чорному мереживному бюстгальтері. Вона глибоко дихає. Бореться зі своїми бажаннями.

- Так, - швидко відповідає.

Вона бреше, але я маю зупинитися, бо незалежно від ситуації, то завтра скаже, що нею скористувався. Уже чую, як фиркатиме, що ледь не затягнув її до ліжка, а якщо навіть зараз продовжу те, що просять очі, то ще більше оборюватиметься.

Проте якась нечиста сила змушує запитати:

- А якщо я тебе зараз поцілую - ти передумаєш?

- Ні, - вимовляє та обертає в сторону голову, а мені хочеться її. Дивлюся на профіль та шаленію.

Але не маю…

Якусь хвилину дивлюся на неї та відступаю. Сідаю на край ліжка та защипую сорочку, яку вона майже скинула з мене. Сама повитягувала ґудзики з дірок, а нині сидить замотана у ковдру з іншої сторони.

Атмосфера жахлива. Не так мав завершитися цей день. Зовсім не так.

Заплющую очі. Картаю себе. Треба було відвести до кімнати та одразу піти, а не чекати з моря погоди. Дочекався…

Та що там казати - дійсно дочекався. Цілувалася Марго зовсім не по-дитячому. І це зачепило. Так зачепило, що  аж сам втратив контроль.

Буду чесним - не помітив, як скинув із нею сукню, та потягнув до ліжка. Просто діяв. Не думав про наслідки.

Зараз той ідіотський випадок, коли хтось почав дурню, а винним почуваюся я.
Хмурюся. Але краще зараз мені піти. Завтра вже поговоримо.

Здіймаюся на ноги та обертаюся до Маргарити. Непорушно сидить. Як же інколи шкода, що не можу дізнатися її думок. Зараз би це дійсно допомогло.

Підходжу до місця, де все починалося. Підіймаю свій піджак та її сукню, яку кладу на край ліжка. Хочу йти, але зупиняюся. У мене її телефон. Виймаю його з кишені та він уже на ліжку.

Знову кидаю погляд на дівчину. Чи може сісти біля неї та поговорити? Ні. Краще піти, бо зараз точно ніякої розмови не вийде.

- Гарних снів, - кажу їй, у надії, що обернеться.

- Дякую, і тобі, - натягнуто дзенькає її відповідь, та не рухається.

Я тихо виходжу з кімнати. Стою біля дверей. Так паскудно, мабуть, зараз сам загляну до бару. Але швидко минає це бажання. Йду до своєї спальні, де довго та уважно розглядаю стелю та паралельно мандрую у власних думках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍