Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

- Ти ціла? – голос Артура прорвався крізь багатоповерхові мати, що змішалися в нудотну какофонію, крики та верески.

- Так..., - я гарячково оглянула і обмацала його. Цілий… Здається. А позаду нього справжнє побоїще. Калюжі крові та забризкані нею люди…

- Не дивись, - прошепотів Артур, міцніше притискаючи до себе. І раптом закричав: - Вєталь!

Ми кинулися до нього. На білій сорочці на грудях страшно швидко розтікалася кривава пляма. Опустившись поруч, розірвала її, подумки благаючи про неможливе! Про те, щоб рана дивом виявилася не так високо. Але вона у самому центрі грудей. О, ні!

- Все... так? – ледве чутно прошепотів Віталій.

- Дивись на мене! Не смій очі заплющувати! – наказала, скидаючи сльози. - Швидку викликайте! Артуре, рану затисни!

Він підкорився. Хоч знав, що це не має сенсу. І я знала.

- Вже їдуть, - закричав Олег. На мить обернулася – його теж поранено. В плече, правда. Але він вже надавав допомогу решті. Тим, хто ще живий. І я теж винна. За правилами, першими рятують тих, хто має більше шансів вижити…

- Брате... Бережи її ..., - задихаючись, прохрипів Віталій, - вона - твій якір, - погляд чоловіка завмер, звернений у порожнечу.

- Ні! – безглуздо закричала. Струснула його, поплескала по щоках. Перевірила пульс. Його немає…

Почала качати і рахувати про себе. М'язи майже відразу почали горіти з незвички, але я не зменшувала темп. Почула хрускіт ребер. Це означає, що я робила все правильно.

- Пульс? - запитала Артура.

- Немає, - ледь чутно долинуло у відповідь.

- Давай же! Давай же, ну, - несамовито скрикнула, продовжуючи качати. Здалеку долинуло виття сирен. І ось уже поряд із нами замиготіли червоні костюми парамедиків.

- Він мертвий, - ніби крізь вату пролунало, коли Артур відтягнув мене вбік. Притиснув мою голову до своїх грудей, затуляючи огляд, сам на мить закопався обличчям між шиєю та плечем. Дозволив собі лише кілька секунд, і я не мала права на більше. Не зараз…

Замиготіли обличчя – поліція, лікарі, наші вцілілі люди, роззяви за стрічкою, якою вже встигли оточити місце злочину. Роздовбана тачка та трупи ворогів у ній. Від звуків, що ніби стали єдиним гулом, паморочилося в голові, але я все ж таки примудрилася твердо стояти на ногах. Потім машина і лікарня - Артур природно вирішив перестрахуватися, ніби мої розбиті вилиці, лікоть і коліна могли якимось чином становити небезпеку здоров'ю. За іронією долі оглядав мене Леонід Сергійович. Він зовсім не змінився, ніби й не минуло три роки.

- Шви тобі не потрібні, ну ти й сама знаєш.

– Знаю. Ви вибачте, що доводиться витрачати час. Просто чоловік дуже переживає.

- Переживав би, не втягував би тебе в цю хрінь, - здійнявся колишній наставник.

- Ви не розумієте…

- Ага. Колись я вже це чув, - хмикнув він, розгладжуючи мені пластир на вилиці, - до бабла, дівчинко, всі охочі. Ось тільки скільки його треба, щоб самим нормально жити, та дітям-онукам на хліб із маслом залишити? Вже в рази менше, ніж у йому подібних, - кивнув на двері, - а всі не наїдяться ніяк. І начхати на ціну. І я зараз не лише про чужих для них людей.

- Леоніде Сергійовичу, все трохи інакше, ніж вам здається. Справа не в бажанні Артура примножити…

- Елізо, ти не повинна мені нічого пояснювати. Це твоє життя і твій вибір – хто я такий, щоб поради давати? Іди давай, - він показав на двері, і мені нічого не залишалося, крім як піти.

Неприємне почуття через те, як ця людина помилялася у своїх висновках про Артура, незабаром померкло поряд зі страхом за коханого та нашого загального болю втрати. Зі скорботою про померлого друга і першу людину, яку я не змогла врятувати.

Артур ні словом, ні навіть поглядом не показував почуттів. Оперативно приймав рішення, віддавав розпорядження, надаючи впевненості своїм не дуже приховуючим розгубленість людям. Адже настільки близько ворог не підбирався до нас вже дуже давно, а для багатьох така резонансна ситуація взагалі була вперше. Але це не скасовувало злагодженості дій. Посилення охорони, тимчасове заморожування одних проектів та активація інших. Контроль над тим, що потрапляло в пресу і, звичайно, необхідність відповідати на запитання поліцейських нехай і в присутності адвокатів. А ще підготовка до похорону і він сам.

Під життєрадісним спекотним сонцем, що ніби символізує незначність людського життя. Адже інакше природа сумувала б зараз разом із нами. Як у книгах та фільмах, де нещастям героїв майже завжди акомпанує злива чи снігопад.

Я обвела поглядом натовп. Здавалося, все місто зібралося тут – скільки вистачало очей – суцільні чорні шати та псевдо скорботні вирази облич. Адже переважна більшість з'явилася на власні очі побачити доказ того, що ненависна імперія тріщить по швах. Мабуть, щирих можна було перерахувати на пальцях – батьки Віталія, ми з Артуром, Соловей, Казах, Олег, наш адвокат Микола Федорович…

І ось уже все скінчено. Хоча не так – усе скінчилося, коли пролунав той злощасний постріл. А зараз просто церемонія. Ще одне прощання. Не останнє – холодом сковує груди. Машинально міцніше стиснула руку Артура. Він з тривогою глянув на мене. Похитала головою і, ще раз глянувши на завалений квітами пагорб із фотографією та двома датами, дала себе відвести.

Поминальна вечеря так швидко стала діловою, що мене нудило. Але я й вигляду не подавала, зосередившись на тому, щоб запобігти потенційному конфлікту ще до того, як він спалахне. А станеться це неодмінно – і неважливо, яким чи чиїм буде слово, яке стане тією самою краплиною, яка переповнила чашу. Важливо не допустити, щоб Артур на когось зірвався. Адже він надто спокійний усі ці дні. Жодної емоції зовні – суцільні зібраність та контроль. Усередині ж ураган, утихомирити який, перш ніж він вирветься на волю, заважало вперте небажання Артура впустити мене під броню, в яку він одягнувся після перестрілки.

Але «офіційна» частина позаду. І ми втрьох із Солов'єм повернулися до пентхауса. Їм потрібно "обговорити дещо". Той факт, що без мене турбував, але я й не думала це демонструвати. Краще потім запитаю Артура, про що була мова.