Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Смерть Коновальця була вкрай передчасною і дурною. Зараз би він зі своїм умінням налагодити взаєморозуміння поміж усіма проукраїнськими силами так потрібен. А то гризуться поміж собою, наче подуріли! А в цей час лави генералітету Совєцького Союзу стікають кров’ю.

Це було жорстко. Та ідея докластися до обезкровлення совєцького військового командування лише на початках видавалася такою утопічною. Звісно, його, Маркова причетність тут майже символічна. Він лише злегка підштовхнув цей маховик, лише доторкнувся. Але часом і соломинка здатна зламати спину верблюдові.

Зупинити того маховика Сталін міг у будь-яку мить. Не дати йому розгойдатись. Міг від початку не вести таку брудну гру супроти власного генералітету. Міг зупинити все навіть тоді, коли розрізнені факти, що свідчили не на користь Тухачевського, повернулися до нього готовим і чітко скомпонованим компроматом.

Сталін добре знав, звідки ростуть ноги у того компромату. Він-бо сам і заколотив те лайно, а потім дав розпорядження у надійний спосіб підкинути «сировину» нацистським спецслужбам!

Отримавши сирі матеріали від Ріко Ярого, Марко одразу після повернення з Парижа опрацював і доповнив вміст папки і представив її Дейчу.

Згодилися старі доповідні записки і тексти шифровок Мальтерра, які він надсилав дядькові Альберу свого часу. Їх було небагато і, як казав Мальтерр, самі по собі вони не являли цінності. Але в комплекті з основними документами допомагали скласти і підсилювали цілісний портрет Михайла Тухачевського як людини, що роками працювала на спецслужби чужої країни і зраджувала свою.

Тому Арнольд Дейч, перечитавши усе, перебував у такому сум’ятті, тому його, бідолаху, мучила така непозбувна бентега! Мусив доповісти нагору й отримав із Центру чітке розпорядження включитися в операцію, діяти. Дейч був збентежений таким наказом, намагався розібратися в усьому самотужки, навіть через Марка намагався зібрати якісь відомості про візит Тухачевського, про його поведінку, манеру спілкування і загальну риторику… але зухвальство і честолюбство маршала лише переконало Дейча у ворожих намірах останнього й у далекоглядності Сталіна.

Тухачевський чи то через самовпевненість і глупоту, чи то й справді так щиро відчував свою вищість над Сталіним, а значить і невразливість (яку йому надавав статус героя громадянської війни й улюбленця совєцького народу), не стримував язика.

І Дейч після недовгих вагань організував-таки передачу документів під час концерту у Лондоні дружині завербованого совєцькою розвідкою колишнього білого генерала Скобліна Надії Плевицькій.

Плевицька привезла і передала документи, власне, Скобліну. Скоблін (Марко мало здивувався б, якби той виявився подвійним агентом) під час поїздки «на пленер» до Берліна й собі передав папку прямісінько у руки нацистам.

За якийсь час папка з документами про таємну співпрацю Тухачевського з німцями ще на початках його військової кар’єри та вже з готовими доказами його конспіративних контактів із німецьким генштабом була віртуозно повернута німцями Сталіну через президента Чехословаччини Бенеша.

Мабуть, і Бенеш мав свої мотиви: усе ще сподівається, що такими «дрібними» послугами зможе завоювати прихильність Йосифа Вісаріоновича… і коли припече — той стане на бік Чехословаччини, захистить її від клятого Адольфа Гітлера!

Коло замкнулося. Пройшло ще трохи часу і у Кремлі почалось криваве місиво… Марко сам не очікував такої потуги. Сталінська репресивна машина підминала безжально своїх вчорашніх вірних слуг: і гнилоту Тухачевського, і всіх тих «доблєстних гєроєв гражданской войни» одного за іншим.

То була справді витончена помста. Як у графа Монте-Крісто! І за останніми доповідними лорда Аретаса Екерса-Дугласа, британського посла у Москві, в совєцькій армійській верхівці почалася справжня кривава баня, як у часи Івана Грозного.

Сталін взяв непоганий розгін, тож немає сумніву — на Тухачевскому та його оточенні вона не спиниться, допоки Сталін не позбудеться всіх тих уявних чи реальних зазіхачів на його владу, допоки не винищить їх і не оточить себе вірними ідіотами, підлабузниками та м'ясниками-виконавцями на кшталт Ворошилова чи Ягоди.

«Вирок усім однаковий, — можна сказати, без суду і слідства. Бо хіба можна називати судом той жалюгідний фарс, де вчорашні бойові побратими засуджували до смертної кари своїх вчорашніх бойових товаришів і колег, визнаючи їх зрадниками?» — так британський постпред Екерс-Дуглас доповідав у Лондон.

Найбільше його дивувало формулювання обвинувачення, яке він без змін, російською переписав до листа:

«Подготовка воєнного заговора РККА, целью которого было насильственное свержение власти и установление в СССР военной диктатуры…»

«Люди, які перевернули з ніг на голову і втопили у крові цілу країну, — доповідав він, — наробили стільки біди, вбили власного царя, тепер, досягнувши неосяжної влади, гризуться один з одним за владу, наче павуки у банці!»

Нехай зжеруть одні одних! Нехай вчорашні кати і судді самі йдуть під ніж! Скільки крові вони пролили, то ж і їм розплата — без суду і слідства. Усім без винятку. Манкуртам Коцюбинському та Примакову, усім тим московським посіпакам!

Картинка, що майнула в голові у Марка, була настільки виразною, що він аж здригнувся. Усе ж цікаво, чи долучався до творення того компромату на Тухачевського Шелленберг та його люди? Якщо і не долучався, то мав знати достатньо.

Не давала спокою думка і про те, як би сам Вальтер Шелленберг поставився до ідеї німецького протекторату над Україною. Якщо японцям свого часу ця думка заходила, то чому б німцям не зайшла?

Звісно, Шелленберг — людина освічена, з широким кругозором та відсутністю фанатичного сприйняття Гітлера; йому могла б припасти до душі ідея про державність України у складі Великої Німеччини. А далі… крок за кроком, вкладаючи Гітлеру у вуха…

Марко до болю прикусив губу. Вічно отак! Вічно обирати поміж лайна! Вічно між молотом і ковадлом! Іншого способу Господь їм пожалкував дати.

Він щільніше загорнувся у теплий, надягнутий поверх піжами домашній кардиган. Тут, на балконі готельного номера, було прохолодно. Тільки-но збирався дістати з кишені запальничку, як у двері постукали.

Офіціант із ресторації приніс тацю з ранковою кавою.

— Ні-ні, я сама, дякую! — почувся з вітальні голос Елізабет.

А ось і вона сама, босоніж і з тацею в руках прямувала до нього на балкон.

— Лізо… ну, що ти! Тут холодно! І мокро! — проказав він, приймаючи з її рук тацю. — Іди взуйся, тут справді холодно.

— Люблю гарячу каву на холоді… Ти ж знаєш! — відповіла дружина.

— Біжи взуйся, я не пущу тебе сюди босоніж…

За мить вона з’явилася знову, в обшитих заячим хутром кімнатних черевичках, загорнута поверх халата у теплий плед.

— Ну, от тепер інша справа, — зітхнув Марко, знову дістаючи запальничку і цигарку.

— Чому ти так рано встав? Тобі ж до Фюрербау