Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Звичайно, вони з Елізабет залишаться у Мюнхені ще на одну ніч. Ну, ще на одну добу… Але якщо нічого не відбудеться, сидіти тут просто нема сенсу. Та й Кривицький занадто досвідчений і грамотний, професійний розвідник. Цілком імовірно, що окрім виходу на нього він має й інші запасні виходи на американську розвідку, скажімо… Сам же говорив: йому все одно — британська, американська… головне, він готовий злити всю інформацію, щоб врятувати свою родину і власне життя.

Марко стомлено потер очі. Чорт, завтра зранку, до приїзду Дітріха він мусить піти на телеграф. Від своїх мусить бути якась відповідь стосовно Кривицького!

Тепла рука Лізи ковзнула по спині, обвила його шию.

— Як гадаєш, — сонно прошепотіла Елізабет йому на вухо, — вони з нею коханці?

— Хто? — здивовано перепитав Марко, не розуміючи, про кого йдеться.

— Вальтер із Габріель… — знову прошепотіла вона так тихо, як тільки могла. — Шелленберг і мадам… мадемуазель Шанель…

Марко тихо розсміявся, притиснув Елізабет до себе. Тільки тепер зрозумів, чому вона шепоче йому на вухо. Він сам попросив її, коли вийшли з авто Дітріха, не говорити у номері ні про що важливе. Там могло бути прослуховування.

— От якось не тримав їм свічку, Лізо. Не довелося. Але, судячи з усього, нитки вона з нього точно в’є.

— Гадаю, вона й мірки з нього знімає… — гмикнула Елізабет.

— Фі… місіс Макміллан! Як можна бути такою невихованою! Такою… такою… Побалакаємо завтра, гаразд, кохана? Під час прогулянки, — тепер він зашепотів він їй на вухо.

Якимось дивом вона опинилася під ним, обвила його руками і ногами.

— Будь-ласка… будь-ласка, любий!

— Лізо, не муч мене! — мало не простогнав він поміж поцілунками. — Краще не… А як наробимо шкоди? Тобі зараз не можна… — Та вона вже знаходилася згори, сиділа, наче вершниця, тремтячими пальцями зсуваючи тонкі бретельки шовкової нічної сорочки.

— Можна! — прошепотіла вона, притуляючи Маркові долоні до своїх грудей. — Можна…

* * *

Ранок 29 вересня видався похмурим і дощовим. Це було дивно і якось незвично після стількох сонячних і погожих днів. Здавалося, сама природа противилася недолугим людським задумам і планам, оповиваючи затишні осінні вулиці Мюнхена туманами й мрякою. Пожовтіле листя важко падало на сірі тротуари, створюючи під ногами ранніх перехожих мокрий, слизький жовтий килим, який тут же, просто з-під їхніх ніг згортали до свої кошиків вуличні прибиральники.

Доля цілої Європи перетворилася на мокрий слизький килим. Ковзати по ньому політикам і державним мужам ставало дедалі складніше… І ось сьогодні саме той день, коли рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер висмикне той килим остаточно з-під їхніх ніг.

А він це зробить. Сумнівів більше нема. Ціла Європа упаде, покотиться, наче торба з горба… Наче лантух, набитий усіляким добром. І внизу її ловитиме і кришитиме жадібними руками вірний союзник Гітлера — Сталін. Разом вони прагнуть панувати над світом. Тож і ділитимуть його удвох, поки дядьки у циліндрах і фраках розводитимуть руками та робитимуть реверанси.

Хоча вони зовсім не союзники. Сталін і Гітлер. Вони занадто жадібні і владні, занадто амбітні. Обидва. Занадто ласі до чужих земель. І навряд чи все закінчиться тільки поділом…

Розвіддані, які потрапляли Шведові до рук, інформація, яка надходила від людей Коновальця ще раніше, — усе сходилося на одному і тому ж: не може бути на небі два сонця, а у Європі два отаких захланних владаря. Дійшовши до межі, вони зустрінуться нарешті лицем до лиця — Гітлер і Сталін. Подивляться один одному в очі і… вчепляться один одному в горлянки, наче два скажених собацюри. Миру вже не буде. Буде новий переділ, у горнилі якого може впасти і Велика Британія. Занадто міцно совєти проросли у ній корінням, занадто обплели своєю агентурою…

На усі Шведові повідомлення про діяльність совєцької резидентури в Англії Корнуелл діяв мінімально, наче боявся розхлюпатись. Звісно, боявся. Бо заварити кашу можна одним помахом руки. А навколо усі такі «голуби миру» з оливковими гілочками в дзьобиках. І навіть принци крові з Гітлером на короткій нозі, їздять чоломкнути його в дупу…

«Алексе, я бачу, ви засмучені. Не депресуйте! Ви робите для захисту національних інтересів Британії велику роботу! Не обтяжуйте себе думками про те, що вона марна, бо ви не бачите одразу результатів. Ми все знаємо — і це головне! Не забувайте, хто володіє інформацією — той володіє світом! — повторював Корнуелл Маркові щоразу, наче школяреві. — Ми поки що діємо дуже обережно. Більше спостерігаємо і накопичуємо… Така зараз наша робота. Вдаримо тоді, коли настане слушний момент. Поки що він не настав!»

Так… можливо, ще не настав. Але що, як буде пізно? Серед усіх, хто у британському парламенті сміливо говорив справді здорові, притомні й вчасні речі, Марко знав хіба Вінстона Черчилля, потужного дядька із давнього роду Мальборо, з незмінною люлькою в зубах.

От із ним би хотілося побалакати предметніше. Хіба що зробити це по поверненні з Мюнхена самовільно? Якби Корнуелл дозволив, то й причин не довелося б вигадувати. Вийшло б чудовезне інтерв’ю для «Обзервер», а поміж тим він міг би…

Хоча Маркові давно здавалося, що Корнуелл із Черчиллем не просто знайомі, а мають бути добре знайомі. Він не питав спеціально, але йому було полегшенням думати, що інформація, яку він добуває для контори, стає відома і Черчиллю.

Отаку б людину до влади, а не «миротворця» і «реверансника» Чемберлена! І ще… Де у цьому ділунку та серед цієї безпорадності буде Україна? Упіймав себе на думці, що й досі, як тоді у 1920-х, він думає про Україну, як про щось суб’єктне, окрему державу, чию долю можна переграти, переінакшити, змінити і повернути до славних часів УНР…

Україна знову ніде! Бо її нема. Насправді її нема. Залишилися лише невеликі гурти сміливців у підпіллях та вимучений, змосковщений, зманкуртілий і заляканий нарід. Бездержавний нарід.

України, тієї колишньої України вже давно не існує. Є лише найдорожча московська колонія, яку одним махом обдерти та знищити москалям ніяк не вдається! В ній усе від історії до робочих рук і чорнозему ласе московській орді.

У такому разі, якщо не продовжити справу Коновальця, якщо не вдасться здобути протекторат гітлерівської Німеччини та не грати за правилом «Ворог мого ворога — мій друг», то усі ті смикання та спротиви марні.

У такому випадку і війна може виявитися на користь. Бо коли Гітлер зі Сталіним зчепляться, це може стати шансом проголосити власну державність та незалежність. Головне, до того моменту провести всю