Філіп Кіндред Дік - Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, її було байдуже, — підтвердив він. — Рейчел нітрохи не боялася, що її побачать; думаю, вона хотіла, щоб ти її побачила, і я дізнався, хто вбив козу, — він поцілував дружину. — І ти весь час прочекала мене тут, на даху?
— Лише півгодини. Це трапилося не так давно; півгодини тому, — Айрен також ніжно його поцілувала. — Страхіття. Навіщо їй було таке робити?
Він обернувся до свого припаркованого говеркара, відчинив двері й сів за кермо.
— Видно, треба було, — сказав він. — Вона мала причини, зі свого погляду.
«З погляду андроїда», — подумав він.
— Куди ти? Нікуди не лети, побудь зі мною. По телебаченню передали страшну новину; Бастер Френдлі стверджує, що Мерсера не існує. А ти як думаєш, Ріку? Ти думаєш, що це правда?
— Усе правда, — відповів він. — Усе, про що хтось колись подумав, — правда.
Він запустив мотор.
— З тобою нічого не станеться?
— Зі мною нічого не станеться,— повторив він, а сам подумав: «Але я помру. І перше, і друге є правдою».
Він зачинив двері говеркара, помахав рукою Айрен, а тоді шугнув у нічне небо.
«Колись, — міркував він, — я зміг би побачити зорі. Багато років тому. Але тепер — хіба що суцільну пилюку; ніхто вже роками не бачив зірок, принаймні з Землі. Може, мені полетіти туди, де ще видно зірки на небі?» — сказав він собі подумки, а говеркар тим часом набирав швидкість і висоту; він покидав Сан-Франциско і прямував до незаселених територій на півночі. До місця, де ще не ступала нога живої істоти. А якщо і ступала, то лишень тоді, коли відчувала, що приходить кінець.
Розділ 21
У світлі раннього ранку земля під ним, здавалося, простягалася в безмежжя — сіра та захаращена сміттям. Величезні камені, завбільшки з будинки, немовби закотилися в оцю пустку, щоб стати один біля одного на вічний спочинок. «Це схоже на порожній склад, з якого вивезли всі товари. Залишилися тільки поламані ящики, всілякі там контейнери й пакувальна тара, що нічого не вартує. Колись, — подумав він, — тут буяли поля й паслася худоба. Як добре думати, що колись тут скубла траву живність».
«Яке дивне місце, — розмірковував він, — щоб усе це мало в ньому померти».
Він знизив говеркар і летів, ледь не зачіпаючи поверхню пустки. «Цікаво, а що сказав би Дейв Голден про мене? — запитав він сам у себе. — З одного боку, тепер я — найкращий мисливець за головами, який коли-небудь жив; нікому ще не вдавалося вполювати шістьох „Нексус-6“ за двадцять чотири години, і, мабуть, ніхто цього більше не зробить. Треба йому зателефонувати», — подумав він.
Перед ним раптово постав кам’янистий схил; він узяв вище, щоб не розбитися об тверду поверхню. «Втомився. Треба приземлятися», — вирішив він. Вимкнув запалення, якусь мить планерував, а тоді говеркар торкнувся поверхні. Його затрясло увсебіч, з-під коліс полетіло каміння; говеркар ще трохи пронісся схилом угору й зупинився.
Піднявши слухавку телефону в говеркарі, він набрав оператора у Сан-Франциско.
— З’єднайте мене з лікарнею «Гора Сіон», — сказав він телефоністці.
Одразу на його екрані з’явилася інша телефоністка.
— Лікарня «Гора Сіон».
— У вас лікується пацієнт на ім’я Дейв Голден, — мовив він. — Чи можу я з ним поговорити? Як він почувається?
— Хвилинку, я перевірю, сер.
Екран погас. Минав час. Рік узяв пучку нюхальної суміші «Доктор Джонсон» і пчихнув; без увімкненого двигуна температура в салоні почала падати.
— Доктор Коста сказав, що містер Голден надто слабкий, щоб говорити телефоном, — повідомила йому телефоністка, коли вдруге з’явилася на екрані.
— Я з поліції, — наполягав він, розгортаючи своє посвідчення перед екраном.
— Хвилинку, — телефоністка знову щезла.
Рік ще раз вдихнув щіпку нюхальної суміші «Доктор Джонсон». Присмак ментолу такого холодного ранку здався йому нестерпним. Відчинивши вікно, Рік викинув невелику жовту бляшанку на гальку.
— Доктор Коста вважає, що стан здоров’я містера Голдена не дозволяє йому говорити телефоном навіть якщо...
— Гаразд, — кинув Рік і поклав слухавку.
Ріку здалося, що й у повітрі пахне чимось відразливим; він зачинив вікно. «Видно, Дейв ще довго не одужуватиме, — розмірковував він. — Аж дивно, як це їм не вдалося дістати мене. Бо я швидше рухався, — дійшов він висновку. — Порішив усіх за один день; вони просто такого не очікували. Гаррі Браєнт мав слушність».
У говеркарі стало надто холодно, тож він відчинив двері й вийшов із салону. Неприємний колючий вітер одразу пробрав його до кісток, і Рік почав ходити, потираючи руки, щоб зігрітися.
«Хотілося поговорити з Дейвом, — думав він. — Дейв похвалив би мене за роботу. Він би мене зрозумів навіть ліпше, ніж Мерсер. Для Мерсера все легко, бо він з усім погоджується. Ніщо йому не чуже. Але те, що я зробив, стало мені відразливим. По суті, все навколо мене якесь неприродне. Я сам став неприродним».
Він пішов угору схилом, і з кожним кроком на нього лягав дедалі більший тягар. «Надто втомлений, — міркував він, — щоб дертися вгору». Він зупинився і витер кусючий піт з очей — солоні сльози, вироблені його шкірою, усім його зболеним тілом. Розсердившись, він презирливо, з великою люттю до себе, сплюнув на пустельну землю. Знову рушив непевною ходою вгору схилом, що розкинувся посеред невідомого краю, віддаленого від усього цивілізованого світу. Крім нього, тут не було нічого живого.
Потепліло. Навіть стало спекотно; очевидно, минуло багато часу. Рік відчув страшенний голод. Напевно, він тут уже бозна скільки. Відчуття голоду в поєднанні зі спекою, а ще присмак отруєного повітря нагадували йому про поразку. «Саме так, — подумав він. — Це воно і є. Я зазнав поразки у якийсь незрозумілий спосіб. Тому що я вбив андроїдів? Тому що Рейчел вбила мою козу?» Він не міг відповісти на своє запитання, і в міру того, як він прямував вище, якась неясна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік», після закриття браузера.
