Філіп Кіндред Дік - Убік

«Убік» (англ. Ubik) — науково-фантастичний роман американського письменника Філіпа К. Діка. Твір є одним із найвідоміших романів Діка. 2009 року журнал «Тайм» долучив його до списку 100 найкращих романів з 1923 року. У своєму огляді для «Тайм» Лев Ґроссман описав його як «глибоко тривожну екзистенціальну історію жахів, страшний сон, з якого ви ніколи не будете певні, що прокинулись».

«Убік» занурює читача в химерний футуристичний світ, де межа між живими та мертвими здається дуже невиразною. У романі Філіп Дік змалював екзистенційну людську драму, сповнену глибоких людських відчуттів.

Уперше українською мовою твір видало 2018 року видавництво «Komubook» у перекладі Ірини Гаврилюк і дизайном обкладинки від Жолта Пайона в українській адаптації Михайла Федишака.

Філіп К. Дік

Убік

Розділ 1

Друзі, час трохи підчистити полиці — ми оголошуємо розпродаж усіх наших безшумних електронних «Убіків». Так, ми віддаємо їх майже за безцінь. І пам’ятайте: кожен «Убік» на нашому складі використовувався лише згідно з інструкцією.

О третій тридцять ранку 5 червня телепат Сонячної системи зник із карти в нью-йоркській штаб-квартирі “Ранситер і компаньйони”. Це викликало шквал відеодзвінків. За останні два місяці організація Ранситера втратила слід надто багатьох псі Голліса, тож це останнє зникнення не можна було ігнорувати.

— Містере Ранситер? Пробачте що турбую, — технік, відповідальний за роботу нічної зміни у відділі стеження, нервово прокашлявся, коли масивна неохайна голова Ґлена Ранситера підпливла до екрана відеофона. — Ми отримали цю звістку від одного з наших інерціалів. Хвилинку, зараз гляну. — Він попорпався в безладній купі касет магнітофона, який записував вхідні повідомлення. — Нам про це повідомила міс Дорн. Як ви, можливо, пригадуєте, вона стежила за ним Ґрін Рівера, штат Юта, де…

Ранситер сонно пробурмтів:

— Хто? Не можу ж я весь час пам’ятати, хто за яким телепатом чи ясновидцем стежить.

Він пригладив рукою своє сиве, скуйовджене, схоже на дріт волосся:

— Пропустіть решту подробиць і скажіть, хто з псі Голліса зник цього разу?

— С. Доул Меліпоун, — відповів технік.

— Що? Меліпоун зник? Ви жартуєте?

— Ні, цілком серйозно,— запевнив технік. Еді Дорн і двоє інших інерціалів стежили за ним до мотелю «Узи різноманітного еротичного досвіду» — це така підземна шістдесятикімнатна споруда для бізнесменів і їхніх шльондр, які хочуть усамітнитись. Еді та іі колеги не думали, що Меліпоун був активним, але про всяк випадок ми відправили туди одного з наших телепатів, містера Джі Джі Ешвуда, щоб прочитати його думки. Ешвуд виявив, що той захищений шифрувальним екраном, тож він нічого не зміг зробити, тому повернувся у Топіку, штат Канзас, де наразі вишукує нові таланти.

Ранситер, уже трохи прокинувшись, підпалив цигарку. Він сидів похмурий, обіпершись підборіддям на руку; дим повільно повз екраном з його боку двоканальної системи відеозв’язку.

— А ви впевнені, що то був Меліпоун? Схоже, ніхто не знає, який він на вигляд. Ймовірно, Меліпоун щомісяця використовує нову фізіономічну матрицю. Що там у нього з полем?

— Ми попросили Джо Чипа виміряти магнітуду й мінітуду поля в мотелі. Чип стверджує, що зареєстрував максимум 68,2 одиниці телепатичної аури. З усіх відомих телепатів на це здатен лише Меліпоун. Тож саме там ми й позначили його прапорцем на карті. А тепер він, тобто прапорець, зник, — закінчив технік.

— А на підлозі ви дивилися? Чи за картою?

— Зник електронний прапорець. Людини, яку він позначав, уже немає на Землі і, як ми розуміємо, на планетах-колоніях також.

— Я пораджуся зі своєю покійною дружиною — відповів Ранситер.

— Посеред ночі? Мораторіуми зараз зачинені.

— Не у Швейцарії, — сказав Ранситер, вичавлюючи з себе посмішку, так немов його постаріле горло було геть закладене якоюсь огидною рідиною. Добраніч.

Зв’язок обірвався.

Як власник мораторіуму «Любі браття», Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ, звісно, завжди приходив на роботу раніше за своїх працівників. У цей час, коли прохолодна, лунка будівля лише починала прокидатися, схвильований, схожий на клерка, чоловік у затемнених окулярах, одягнений у куртку зі смугастого хутра й жовті гостроносі черевики, чекав біля стійки адміністратора, стиснувши у руці корінець квитанції. Безумовно, він прийшов привітати родичів зі святом. День Воскресіння час загального вшанування напівживих — був уже на носі, й незабаром мала розпочатися передсвяткова лихоманка.

— Добридень, сер, — люб’язно посміхнувся Герберт. — Я подбаю про вас особисто.

— Йдеться про літню леді, — сказав відвідувач. Близько вісімдесяти років, дуже маленька, тіло сильно зсохлося. Це моя бабуся.

— Я миттю, — Герберт попрямував до холодильних блоків, щоб знайти номер 3054039-в.

Відшукавши необхідний контейнер, він уважно проглянув прикріплений звіт про завантаження. У жінки лишалося п’ятнадцять днів напівжиття. “Небагато” — подумав він, автоматично під’єднав протофазоновий підсилювач до лівого корпусу. Відтак він налаштував частоту та прислухався, намагаючись вловити прояви мозкової діяльності.

З динаміка долинув слабкий голос:

—...а тоді Тіллі підвернула ногу. Ми вже боялися, що вона ніколи не одужає. А вона, дурненька хотіла одразу ж ходити…

Задоволений, Герберт вимкнув підсилювач і доручив одному з працівників перемістити контейнер 3054039-в до переговорної зали, де клієнтматиме змогу поговорити зі старенькою.

— Ви ж її перевірили? — запитав відвідувач, відраховуючи необхідну суму поскредів.

— Особисто, — відповів Герберт. — Функціонує просто чудово.

Він швидко активував кілька перемикачів і відійшов убік:

— Щасливого Дня Воскресіння, сер.

— Дякую, — клієнт сів перед кконтейнером від замороженої оболонки якого піднімалася пара. Чоловік прититис навушник до вуха й рішуче заговорив у мікрофон:

— Флоро, люба, ти мене чуєш? Здається, я тебе чую. Флоро?

«Коли я помру, — сказав собі Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ, — то попрошу нащадків повертати мене до життя раз на сто років. Так я зможу спостерігатиза долею людства». Але така примха влетить їм у добру копійку, і він знав, чим це закінчиться. Рано чи пізно вони обуряться, витягнуть його тіло з кріогенної камери і — не дай боже — поховають.

— Поховання — це варварство, — пробурмотів Герберт, — залишки нашої примітивної культури.

— Так, сер, — погодилася з ним секретарка, яка сиділа за друкарською машинкою.

У переговорній залі декілька клієнтів уже спілкувалися зі своїми напівживими родичами — у зачарованому прислуханні, на відстані одне від одного, кожен поряд зі своїм контейнером. То було погідне видовище — віряни, що регулярно приходили віддати шану рідним. Вони переказували вітання, ділилися новинами про зовнішній світ, розраджували сумовитих напівживих у ці короткі періоди мозкової діяльності. І всі платили Герберту Шьонгайту фон Фоґельзанґу. Керування мораторіумом було прибутковою справою.

— Схоже, мій батько дещо кволий, — промовив молодик, звертаючись до Герберта. — Маєте хвилинку, щоб його перевірити? Буду дуже вдячний.

— Звісно, — відповів Герберт, супроводжуючи клієнта до його покійного родича.

Звіт про завантаження показував, що чоловікові лишалося всього кілька днів. Це пояснювало ослаблення церебральної діяльності. І все ж... Герберт додав потужності на протофазоновому підсилювачі, й голос напівживого у навушнику став трохи гучнішим. «Це майже кінець», — подумав Герберт. Він помітив, що син не хотів бачити звіту