Філіп Кіндред Дік - Убік

Непомітно, потроху віддаляючись від нього, вона відходила все далі і врешті зникла.

— У «Матадорі», — гукнув Джо їй услід. — Наскільки я розумію, Джорі доволі непогано його матеріалізував.

Або ж повернув назад якраз на правильний відрізок часу. Як би там воно не було. — Він прислухався, однак дівчина не відповіла.

Обережно стискаючи в руках балончик з «Убіком», Джо Чип рушив до проїжджої частини, виглядаючи таксі.

Під вуличним ліхтарем він підніс балончик до світла і прочитав напис на етикетці.

Гадаю, її звати Майра Лейні.

Шукай на звороті контейнера адресу і телефон.

— Дякую, — сказав Джо до балончика. «Про нас дбають органічні духи, — подумав він, — які проникають у це нове для нас середовище своїми словами та повідомленнями. Пильні, мудрі, тілесні духи зі світу, що живе повним життям, елементи якого стали для нас чужорідними, але жаданими уламками тієї субстанції, що пульсує, немов серце, якого у нас вже немає. І з усіх найбільша подяка Ґлену Ранситеру. Саме йому. Автору інструкцій, етикеток і записок. Безцінних записок».

Джо Чип підняв руку, і біля узбіччя з буркотливим гуркотом спинилося таксі, що проїжджало повз — старий Graham 1936 року.

Розділ 17

Я — Убік. Я існував до появи всесвіту. Я створив зірки. Я створив світи. Я створив живих істот і місця, які вони населяють. Я приводжу їх туди чи сюди. Вони йдуть, куди я їм наказую, і роблять те, що я загадую. Я — слово, й імені мого ніколи не вимовляють, бо це ім’я, якого ніхто не знає. Мене називають Убік, але це не моє ім’я. Я є. І завжди буду.

Ґлен Ранситер не міг знайти власника мораторіуму.

— Ви впевнені, що не знаєте, де він? — запитав Ранситер у міс Бізон, секретарки фон Фоґельзанґа. — Мені дуже треба знову порозмовляти з Еллою.

— Я попрошу, щоб вам її доправили, — пообіцяла міс Бізон. — Можете скористатися кабінетом «д-в». Будьте ласкаві, містере Ранситер, і зачекайте там. Я подбаю, щоб ваша дружина була біля вас якомога швидше. Спробуйте влаштуватися зручніше.

Знайшовши потрібний офіс, Ранситер почав знервовано міряти його кроками. Врешті, з’явився один із працівників мораторіуму, тягнучи на ручному візку контейнер із Еллою.

— Пробачте, що змусив чекати, — сказав чоловік і одразу взявся налаштовувати електронний переговорний апарат, щось весело мугикаючи.

Незабаром усе було готово. Працівник востаннє перевірив лінію зв’язку, задоволено кивнув й рушив до дверей.

— Це вам, — Ранситер простягнув йому кілька п’ятдесятицентових монет, вишкрібши їх зі своїх кишень. — У подяку за швидкість, з якою ви виконали роботу.

— Дякую, містере Ранситер, — відповів той, зиркнув на гроші, а тоді спохмурнів і здивовано запитав. — Що це за гроші?

Ранситер довго вглядався у п’ятдесятицентові монети. Він одразу зрозумів, що мав на увазі співрозмовник. Було очевидно, що монети не такі, якими мали би бути. «Чий це профіль? — подумки запитав він себе. — Хто зображений на всіх трьох монетах? Зовсім не та особа. Та все ж він видається знайомим. Я його знаю».

Тоді він раптом упізнав обличчя. «Цікаво, що це значить, — запитав себе Ранситер. — Такої дивовижі я ще не бачив? Для більшості речей у житті врешті-решт вдається знайти пояснення. Але... Джо Чип на п’ятдесяти центах?»

То були перші гроші з зображенням Джо Чипа, які трапилися йому на очі.

Однак моторошне передчуття підказувало йому — якщо покопирсається в кишенях і гаманці, то знайде ще.

Це був лише початок.