Філіп Кіндред Дік - Убік

Аптекар також вийшов слідом за ним. Він нахилився і замкнув двері.

— Мабуть, — сказав Джо, — я поскаржуся виробнику на... — він замовк. Якась сила стискала його горло. Він не міг ані дихати, ані розмовляти. Потім на якусь мить йому полегшало. — На вашу регресовану аптеку, — закінчив він.

— Добраніч, — сказав аптекар. Він трохи затримався й ще раз пильно поглянув на Джо у вечірніх сутінках. Потім, стенувши плечима, рушив геть.

Ліворуч Джо розгледів невиразні обриси лави, на якій люди чекали на трамвай. Він спромігся доплентатись до неї і всістися. Інші люди — їх було двоє чи троє — відсахнулися від нього чи то від огиди, а чи для того, щоби звільнити йому місце. Джо не знав чому саме, але йому було байдуже. Відчував лише опору, яку дарувала лава під ним, послаблення величезного тягаря всередині власного тіла. «Ще кілька хвилин, — сказав Джо подумки. — Якщо я не помиляюся. Господи, через що мені доводиться проходити. Вже вдруге.

Зрештою, ми намагалися, — думав він, дивлячись на жовті мерехтливі вогники й неонові вивіски, на потік машин, що котився в обох напрямках у нього перед очима. — Ранситер відбивався з усіх сил. Елла дуже довго дряпа- лася, кусалася й хитрувала. А я, хай йому грець, майже повернув банці бальзаму „Убік“ для печінки і нирок її теперішню форму. Мені це майже вдалося». Розуміння цього давало певне полегшення, усвідомлення його власної великої сили. Його фінальної трансцендентальної спроби.

Скрегочучи гальмами, перед лавою зупинилася велетенська гуркітлива туша трамвая. Ті кілька людей, що сиділи біля Джо, підвелися і заквапилися увійти до трамваю через задні двері.

— Агов, містере, — закричав кондуктор до Джо. — То ви сідатимете чи ні?

Джо не відповів. Кондуктор зачекав трохи, а тоді смикнув за шнур, подаючи сигнал. Трамвай з гуркотом рушив. Він все більше віддалявся, і врешті зник з очей Джо. «Нехай щастить, — подумки сказав той, прислухаючись до згасаючого стугоніння трамвайних коліс.— І прощавайте».

Він відхилився на спинку, заплющив очі.

— Перепрошую.— У темряві над ним схилилася дівчина у жакеті з синтетичного страусового пір’я. Джо підвів погляд, миттєво прийшовши до тями від несподіванки. — Містере Чип? — запитала вона. Гарненька й струнка, одягнена у капелюх, рукавички, костюм і черевики на високих підборах. Вона тримала щось у руці, Джо помітив обриси схожого на упаковку предмета. — Ви з Нью-Йорка? З «Ранситер і компаньйони»? Не хочу віддати цю річ не тій людині.

— Я — Джо Чип, — сказав він. Якусь мить він гадав, що тією дівчиною була, можливо, Елла Ранситер. Однак він бачив її вперше. — Хто вас прислав?

— Лікар Зондербар, — відповіла дівчина. — Зондер- бар-молодший, син лікаря Зондербара-засновника.

— Хто це? — ім’я йому нічого не говорило, аж раптом Джо згадав, де зустрічав його раніше. — Той тип, що створив бальзам для печінки й нирок. Оброблене листя олеандру, олія м’яти перцевої, деревне вугілля, хлорид кобальту, окис свинцю... — його здолала втома, і він замовк.

— Застосовуючи новітні технології, що ґрунтуються на досягненнях сучасної науки, ми й справді можемо відновити матерію, що зазнала деградації, до того ж за ціною, доступною будь-якому власнику квартири. «Убік» продається в усіх провідних магазинах товарів для догляду за домом на Землі. Тож шукайте його там, куди ви ходите за покупками, містере Чип.

Цілковито прийшовши до тями, він запитав:

— Де його шукати? — Джо насилу зіп’явся на ноги і тепер стояв, незграбно похитуючись. — Ви з 1992-го року. Те, що ви сказали, було у Ранситеровій рекламі. — Він відчув на собі подув вечірнього вітру, який налітав, норовлячи потягнути його за собою. Йому здавалося, що він лише клочкуватий жмуток павутиння й тканини, який ледве тримався купи.

— Так, містере Чип. — Дівчина вручила йому пакунок. — Ви викликали мене з майбутнього тим, що зробили в аптеці кілька хвилин тому. Я прибула до вас безпосередньо з фабрики. Містере Чип, я можу обприскати вас сама, якщо ви надто збезсиліли. Ви не проти? Я офіційний представник виробника і технічний консультант, тож знаю, як його застосовувати. — Вона швидко забрала пакунок із його тремтячих рук. Розірвавши упакування, дівчина одразу ж побризкала на нього «Убіком». Джо бачив, як у сутінках спалахував балончик. Бачив радісні барвисті літери.

— Дякую, — сказав він за якийсь час. Коли відчув себе краще і трохи зігрівся.

— Цього разу не знадобилося так багато, як у готельному номері, — пояснила дівчина. — Мабуть, ви трохи зміцніли. Ось, візьміть цей балончик. Можливо, до ранку він вам іще буде потрібний.

— Я зможу отримати більше? Коли цей закінчиться?

— Очевидно, так. Якщо ви зуміли викликати мене сюди цього разу, то, припускаю, що це вдасться вам знову. У той самий спосіб. — Вона подалася геть, зникаючи у тіні» яку відкидали щільні стіни поближніх замкнутих на ніч магазинів.

— Що таке «Убік»? — запитав Джо, намагаючись її затримати.

— Балончик «Убіка», — відповіла дівчина, — це портативний негативний іонізатор, у якому міститься модуль високої напруги з низькоамперним підсилювачем, що живиться від потужної гелієвої батареї на 25 кВт. Негативні іони розганяються проти годинникової стрілки у несиметричному прискорювачі частинок, що створює доцентровий рух, завдяки якому вони швидше зв’язуються, ніж розсіюються. Негативне іонне поле зменшує швидкість антипротофазонів, які зазвичай присутні в атмосфері. Щойно їхня швидкість знижується, вони втрачають властивості антипротофа- зонів і за принципом паритету більше не можуть з’єднуватися з протофазонами, які випромінюють люди, що перебувають у холодильних контейнерах, тобто напівживі. Це призводить до зростання кількості прото- фазонів, що не нейтралізуються антипротофазонами, а це означає — принаймні на певний час — посилення чистого активного поля протофазонної діяльності... яке особа у напівжитті сприймає як збільшення життєздатності та зниження відчуття низької температури, спричиненого перебуванням усередині холодильного обладнання. Тож ви тепер розумієте, чому регресовані форми «Убіка» не змогли...

— Негативні іони — це тавтологія, — задумливо сказав Джо. — Всі іони негативні.

Дівчина знову рушила геть.

— Можливо, ще побачимося, — лагідно промовила вона. — Приємно було доправити вам балончик. Може, наступного разу...

— Повечеряємо разом, — запропонував Джо.

— З нетерпінням чекатиму. — Вона відпливала все далі й далі.

— Хто винайшов «Убік»? — не вгавав Джо.

— Група небайдужих напівживих, яким загрожував Джорі. Але здебільшого це заслуга Елли Ранситер. Вони страшенно довго