Філіп Кіндред Дік - Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік

і майже маревна пелена заступала йому свідомість. Раптом він опинився, сам не усвідомлюючи, як це могло трапитися, на краю провалля; ще крок — і він звалився б зі скелі в ущелину. «І зірвався б униз, принизливо та безпорадно, — подумав він. — Падав би все нижче і нижче, а навколо ні душі, щоб принаймні стати свідком мого падіння». Тут не було нікого, хто міг би помітити його падіння, чи й будь-кого іншого, тож всяка відвага чи гордість, яка могла проявитися тут, укінці, залишилася б непоміченою... мертве каміння, прибиті пилюкою сухі та вмираючі бур’яни... вони нічого не усвідомлювали, тому нічого не пам’ятатимуть — ані про себе, ані про нього.

Перший камінь — не з гуми чи пінопласту — влучив йому в пах. Біль — свідчення абсолютної самотності й страждання — пронизав Ріка у своєму неприхованому реальному вигляді.

Він зупинився. А тоді, відчуваючи спонуку — невидиму, але реальну, непереборну — він знову рушив угору. «Я йду вгору, — подумав він, — так само, як каміння котиться вниз. І роблю це так само, як каміння, без жодних вольових зусиль. Навіть не знаю навіщо».

— Мерсер, — сказав він, важко дихаючи, і зупинився як укопаний. Перед собою він ясно бачив розпливчасту нерухому тінь. — Вілбер Мерсер! Це ти?

«О господи, — він усе збагнув. — Це — моя тінь. Треба повертати. Треба якнайшвидше зійти з пагорба донизу!»

Він швидко спускався з пагорба. Коли упав, його огорнула хмара пилюки; він вибіг з неї, а тоді помчав ще швидше, ковзаючи і з’їжджаючи по рухливій гальці. Побачив свій говеркар. «Я знову внизу, — сказав він собі. — Я зійшов із пагорба». Відчинив двері говеркара і сів за кермо. «А хто кинув у мене каменем? — запитав він у себе. — Там нікого не було. І чому я так цим переймаюся? Зі мною таке вже траплялося, під час злиття. Коли тримався за руків’я емпатомодулятора. Але тоді камінь влучив у багатьох таких, як я. У цьому немає нічого нового. Але нове було. Бо тепер, — подумав він, — я зробив це на самоті».

Тремтливими пальцями він вийняв з бардачка нову бляшанку нюхальної суміші, зірвав захисну плівку і взяв велику пучку. Відпочивав, сидячи в кабіні, а ноги тримав на сухій запорошеній землі. «І треба ж мені було прилетіти аж сюди, — розмірковував він. — Я зробив величезну дурницю». Тепер він почувався надто втомленим, щоб летіти назад.

«Якби я тільки зміг поговорити з Дейвом, — подумав він, — то все б одразу минулося. Я полетів би додому і ліг би спати. У мене є електрична вівця, я маю роботу. Незабаром з’явиться більше анді, яких потрібно буде деактивовувати; моя кар’єра не завершена; я ще не вполював свого останнього анді. Може, якраз через це я й переживаю. Боюся, що їх більше не з’явиться». Рік поглянув на годинник. Пів на десяту. Взявши слухавку, він набрав Палац правосуддя на Ломбард-стрит.

— Хотів би поговорити з інспектором Браєнтом, — сказав він міс Вайлд, телефоністці з управління.

— Інспектора Браєнта немає в кабінеті, містере Декард. Він кудись полетів, і я не можу йому додзвонитися. Мабуть, вийшов із кабіни.

— Він не сказав, куди саме летить?

— Кудись у справі андроїдів, яких ви деактивували вчора ввечері.

— З’єднайте мене з моєю секретаркою, — попросив він.

За мить на екрані з’явилося помаранчеве трикутне обличчя Енн Марстен.

— Містере Декард... інспектор Браєнт намагався з вами зв’язатися. Він, здається, вніс ваше прізвище у список для відзначення нагородою і подав на розгляд Вищій Раді. Тому що ви деактивували шістьох...

— Я знаю, що я зробив, — перебив він.

— Ще нікому не вдавалося... Ага, Містере Декард, іще одне. Телефонувала ваша дружина. Питала, чи з вами все гаразд. З вами все гаразд?

Він не відповів.

— Хай там що, — вела далі міс Марстен, — але вам треба їй зателефонувати і заспокоїти. Вона просила вам передати, що весь час чекатиме на ваш дзвінок удома.

— А ви чули, що сталося з моєю козою? — запитав він.

— Ні, я навіть не знала, що ви маєте козу.

— Вони забрали мою козу, — сказав Рік.

— Хто, містере Декард? Викрадачі тварин? Ми щойно отримали звіт про нову велику банду, мабуть, малолітки, що діють...

— Ні, викрадачі життів, — відповів він.

— Я вас не розумію, містере Декард, — міс Марстен пильно дивилася на його обличчя. — Містере Декард, маєте кепський вигляд. Ви дуже втомлений. Боже, з вашої щоки тече кров.

Він торкнувся рукою щоки і відчув щось вологе. Мабуть, від каменя. Видно, у нього влучив ще один камінь.

— Ви схожий на... — запнулася міс Марстен, — на Вілбера Мерсера.

— Так, — мовив він. — Я і є Вілбер Мерсер. Я з ним саме злився. І тепер не можу відокремитися. Сиджу тут і чекаю, поки ми розділимося. Це десь на кордоні з Ореґоном.

— По вас когось прислати? Патрульний говеркар? Він забере вас звідти.

— Ні, — заперечив він. — Я вже не працюю в управлінні.

— Видно, ви вчора таки перевтомилися, містере Декард, — сказала вона з легким докором. — Вам би тепер добре виспатися. Містере Декард, ви наш найкращий мисливець за головами, найкращий з усіх, які коли-небудь у нас працювали. Як побачу інспектора Браєнта, то скажу йому, що ви вдома відпочиваєте. Зателефонуйте своїй дружині, містере Декард, бо вона дуже хвилюється. Та ви обоє страшенно замучені.

— Все це через козу, — провадив він, — а не через андроїдів. Рейчел помилялася... мені було неважко їх деактивувати. Та й той спеціал помилився, коли твердив, що я вже не зможу злитися з Мерсером. Лише Мерсер не помилявся.

— Повертайтеся в район затоки Сан-Франциско, де є люди. А під ореґонським кордоном, мабуть, нікого, правда? Ви там один?

— Дуже дивно, — проговорив Рік, — але в мене виникла абсолютна, цілковита, непідробна ілюзія того, що я став Мерсером і хтось насправді кидає в мене камінням. Водночас, відчуття цілком відмінне від того, коли ви тримаєтеся за руків’я емпатомодулятора. Коли ви використовуєте емпатомодулятор, то відчуваєте, що перебуваєте поруч із Мерсером. Вся відмінність в тому, що нікого поруч не було, я був сам.

— Тепер кажуть, що Мерсер — фальшивка.

— Мерсер — не фальшивка,— заперечив він.— Якщо тільки