Олександра Багірова - Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова

Розділ 51

Більше камера не пригнічує. Яка різниця, де я перебуваю? В'язниця у мене в душі, я замкнена в клітці власного болю. Довгий час звинувачувала лише себе, тягла провину на своїх плечах. Почуття до Влада настільки сильні, що я бачили лише свої промахи, заплющували очі на його помилки, підсвідомо пробачала все. Почуттям провини проросло в мене, отруїло кров і стало невід'ємною частиною мого існування.

Я довго, надто довго тримала все у собі. Це як нарив у душі, який довго визрівав, і ось зараз вибухнув потоками гною. І я вилила все на Влада. Висловила йому все, а тепер подумки змушую себе поставити крапку. Прийняти кінець нашої історії, зачинити ворота минулого. І ніколи не озиратися назад, не згадувати, не любити, не жити у вічній агонії. Він цього не вартий.

Його виправдання нічого не змінять. Пізно. Треба було розказати мені про фото, про дружину... Адже саме розкриваючи душу перед коханими, ми стаємо ближчими. А він віддалявся, не пускав мене у своє життя. Так, я не безгрішна, і ніколи не пробачу собі смерті сина. Знаю, що завдала Владу болю шлюбом із його сином. А перед Марком, я винах по всіх статтях,і нема мені пробачення. Калікою він став через мене. Але й тягти на собі тягар відповідальності я більше не маю сили. По факту вже не має значення, хто з нас винен. Розбір польотів нічого не дасть. Є реальність – наші паралельні життя з Владом, ніколи не перетнуться у площині кохання.

Роздуми вірні, правильні... тільки має рацію Влад, я дурепа. Раз досі перед очима стоїть його образ. І всупереч усьому не можу заборонити любити серцю.

Незабаром мене перевели до іншої камери, більше схожої на однокімнатну квартиру. Є все необхідне, їжу принесли із ресторану. Тільки в'язниця, що всередині, що зовні так і залишилася. Влад постарався, це зрозуміло. Але не відчуваю я подяки. Коли висловила йому все, мало стати легше. Адже всі радять виговоритись, а в мене все навпаки сталося, накрило новою хвилею пекельного болю. Відчуваю, як із ран сочиться кров, перекриває доступ до кисню. Кривавий океан страждань перекриває доступ до кисню. Переживаю все знову і знову, гину там разом із сином. І місце, в якому я перебуваю, вже не відіграє жодної ролі. Я варюся в пекельному котлі безперервних мук.

Наступного дня мене випустили. Навіть слідчого не бачила. Просто довели до воріт. В мене безліч запитань. Я хочу знати, хто так з Льошою... Свою провину за його загибель теж відчуваю. Бачила, що з ним відбувається, але лила йому у вуха свої проблеми, а про урго справи питалася мимохідь. Приймала відповідь: "нормуль". А близькі люди так не роблять. Але виправити нічого не можна, плівку життя не відмотати назад.

- Ілонко, нарешті! - До мене на милицях йде Марк.

Судорожно оглядаюся на всі боки. Шукаю поглядом... його... Влада. Після всіх думок, усвідомлення безнадійності, я все ще хочу його бачити. Дико хочу, щоб просто притис мене до себе і заспокоїв. І на коротку мить мої тривоги розчиняться у його теплі, в рідному запаху бажаного чоловіка.

А він навіть не приїхав зустріти… А мусив? Ні… Зробив, як я просила, визволив мене. Чи надовго? Відкрите питання. Чи зняли з мене звинувачення? Без поняття. Він подбав, чого я ще чекаю?

- Марку, - видавлюю з себе посмішку.

Не можна так до нього ставитись. Де моє співчуття? Нам було добре разом як друзям? Чому зараз мені не хочеться його бачити? Ні. Я взагалі не хочу нікого бачити, крім однієї-єдиної людини. У цьому проблема. Влад став моєю залежністю, і з поверненням на батьківщину, щоб не відбувалося, почуття лише міцнішають, затуляють собою реальність.

- Я тут Влада на вуха поставив. З розуму сходив, що тебе замкнули, - обіймає мене, цілує в обидві щоки.

Стискаю руки в кулаки, аби його не відштовхнути. Не показати, наскільки мені неприємні його обійми.

- Так… дякую твоєму батькові. Сама б не вибралася, - обережно вивільняюсь і йду у бік машини. Допомагаю Марку сісти, займаючи місце поряд. Водій від'їжджає від цього страшного місця. Тільки в мене стійке відчуття, що в'язниця залишилася зі мною, в'їлася під шкіру настільки, що воля може мені тільки снитися.

- А за що ти так? Льоша настільки тебе образив? Нерви здали? Самооборона? Я реально не очікував, що ти здатна на таке. Але я все розумію, не звинувачую, не подумай, - гладить мене по щоці, дивиться відвертим поглядом.

- Ти реально думаєш, що я... Льошу? - У мене шоковий стан. Не можу повірити почутому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно