Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

не однодумці, бо Раміз із однодумцем був би суворий і неподатливий. Чи я помітив, що легше знаходять спільну мову люди, які думають по-різному, звичайно, якщо вони не вороги? Хіба ми двоє — він, Джемаль, і я — не доказ цього? Ось що треба зробити, якщо я бажаю врятувати Раміза. Раміз залишив глибокий слід у місті, язик у нього, видно, добре підвішений, наобіцяв багато, все одно йому нічого виконувати не треба, говорив переконливо, бо не дбав про обережність, і люди слухали його як посланця божого, часто запрошували виступати в різних місцях. І це не дивно, легше розбудити в людях зло і ненависть, ніж добро і любов. Зло привабливе, воно ближче людській природі. До добра й любові треба дорости; щоб дійти до них, треба докласти зусиль. А зло ми носимо в собі, як одвічну пристрасть, і воно може стати згубним, коли його виставити як єдине добро. Люди запам'ятали його слова і тепер переповідатимуть їх, повторюючи, як молитву, протиставляючи будь-яким труднощам і нещастям. Його слава зросте, бо в очах народу він жертва, а не злочинець. А треба, щоб він не був мучеником, щоб не залишилися зерна його слів, хоча, звичайно, час протверезить більшість обдурених. Ми повинні зірвати з нього ореол мученика, знищити посіяні ним зерна, щоб з них не виросла жодна бур'янина. Як? Дуже просто. Потрібно, щоб він сам зрікся того, що говорив. І я маю намовити його на це. Нікому іншому це не під силу.

Зафранія нахилився до мене так близько, що майже торкався мене губами, наче шепотів мені в ніс, дихаючи на мене кислуватим і по-східному різким запахом. У голові паморочилося, думки плуталися, я ледве втримував їх, щоб не розлетілися, мов наполохані горобці.

Що сказати йому? Як виплутатися з цієї халепи? Він завжди вимагає негайної відповіді, не даючи часу, щоб отямитися. Я знаю, що маю сказати, але як це зробити, щоб не нашкодити собі?

Мов набираючись духу, я сказав, щоб відтягти відповідь:

— Не вірю, що він погодиться.

Зафранія — не я, у нього на все є готова відповідь:

— Страх перед смертю, мій Ахмете, сильніший над усе. Нехай Раміз піде в мечеть і скаже людям, що помилявся, коли їм так говорив, що був ображений і мстив таким чином, а тепер обдумав усе і, як чесна людина, мусить визнати, що штовхав їх на неправильний шлях. Якщо він скаже щось подібне, то відпустимо його. Тільки тут не залишиться, відправимо його з міста.

— У вигнання?

— Живим.

— А якщо не погодиться?

— Залишиться тут. Мертвий.

— Уб'ють?

— Гріх важкий. Чи думаєш інакше?

— Важкий.

— Отже, згоден?

— Можу я трохи подумати?

— Навіщо? Не робиш нічого поганого. Рятуєш його від смерті.

— Справа не погана, але незвична.

— І для нього так краще. Я не люблю жорстокості. Справді! Це печерний спосіб розв'язання суперечок між людьми. Не люблю вбивств. І ти не любиш. Та й він, мабуть.

— Не знаю, важко мені вирішити.

— Людяність твоя, видно, тільки на словах. Правду кажучи, і тобі я хотів допомогти.

— Мені допомогти?

— Ти сам кажеш, що ви були дуже близькі. Хто ж повірить тобі, що ви розмовляли з ним лише про домівку й дівчину?

— І ти не віриш?

— Вірю, доки мені вигідно.

— Завтра скажу тобі.

— Сподіваюся, будеш розсудливий.

Ох, боже неправедний, що ти ще звалиш на мою голову! Вона ж не наймудріша і не найдурніша. Стільки людей винних і невинних усе життя, буває, проживуть, позіхаючи з нудьги. Чому ж ти вибрав тільки мене і не даєш мені спокою? Я завжди повинен розв'язувати нерозв'язні завдання, як той третій, наймолодший брат у казках. А я хотів би, щоб мені було і трохи нудно, і легко, й гарно і щоб прокидався я без думки та муки і не думав зі страхом про завтрашній день.

Я захищався перед комендантом Авд-агою, розповідаючи йому зворушливу історію про Рамізову домівку та дівчину, а відкрив якраз те, що їм треба.

Знайшов кого розчулювати!

Що робити? Якщо відмовлюся від Зафраніїної пропозиції, не пощадить мене, сам він казав, вплутає в Рамізову справу. Вони знають, що той розповідав мені не тільки про рідну домівку й дівчину, і зроблять усе, щоб вирвати з мене правду. Якщо ж я скажу правду, відразу зроблюся співучасником і злочинцем, бо не доніс на нього, а доказом буде моє признання. А якщо не скажу, знову я буду винний, і доказом для них буде їхня впевненість.

Але як я з'явлюся Рамізові перед очі й запропоную йому, щоб зрікся усього, що досі говорив? Не те мене мучить, що він відмовиться, а відмовиться напевне, і не того боюся, що знову буду відданий на милість Зафранії. Це погано, але не найгірше.

Я не зможу, ніяк не зможу винести — навіть у думці я тут зупиняюся в глухій безвиході — не зможу винести його пойнятого жахом погляду, коли б я йому це сказав.

Що б я сказав йому?

«Жаль мені, але мене змусили, присилували».

Але якщо ми будемо не самі, якщо з нами буде стражник, я не зможу цього сказати, не посмію.

«Так було б для тебе найкраще».

Але він не прагнув, щоб йому було найкраще. А його погляд був би страшніший від будь-яких слів, сповнений сорому і образи. Сорому — за мене. Образи — за себе.

«І ти з ними, поете, що співаєш тільки для себе, як соловей? — мовив би його зневажливий погляд. — Я гадав, що ти людина. Думав, що маєш душу. А ти пропонуєш мені життя і ганьбу. Я можу вигідніше продати своє життя. Вони кращі за тебе, вони обіцяють мені смерть і чесне ім'я. Обіцяють добру пам'ять у народі. А ти хочеш, щоб люди плювали, коли почують моє ім'я. Ким би я став, послухавши твоєї поради? Ти сам би жахнувся! Будь-чим, тільки не був би людиною. Негідником, злодієм, вбивцею, катом. Якби я вбив себе, то чому не міг би вбити іншого? Якби я погодився, щоб мені зламали хребет, то чому б щадив чужий? Що б мене стримувало? Якщо людина не має ні честі, ні совісті, усе їй дозволено. Ні, я прийму їхню кару, вона почесніша від твого порятунку. А вибрав я цю можливість давно, ще коли тільки ступив на цей шлях».

Як можу я вимагати, щоб він зрадив свою думку? І я після цього міг би стати будь-чим, тільки не людиною.

Я думав, що люди роз'єднані,