Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

Дія роману відомого боснійського письменника відбувається незабаром після російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Проте автор одразу дає читачеві ключ до свого роману-«притчі» — перед ним не подорож в історію, а подорож в смисл історії.
Які моральні джерела, що з них черпає людина свою гідність, здатність виступити проти соціальної несправедливості, як знайти своє високе призначення в житті — ці і ще багато інших питань ставить перед нами глибоко філософський, високохудожній твір.

Меша Селімович

ФОРТЕЦЯ

Переклад із сербськохорватської Івана Ющука

Маші і Єсенці

1. Дністровські плавні

Не розповідатиму, що було під Хотином, у далекій землі українській. Не тому, що забув, а тому, що не хочу. Не варто говорити про жахливу різанину, про людський страх, про звірства одних і других, — цього не треба ні пам'ятати, ні оплакувати, ані славити. Найкраще забути, щоб і людський спогад про все те погане загинув, щоб діти не співали пісень про помсту.

Скажу тільки, що я повернувся живий. Бо якби не повернувся, то не записав би цього й ніхто б не знав, що воно було. Чого не записано, того й нема; було, та розвіялось. Я переплив розбухлий од буйних дощів Дністер — і так врятувався. Інших порубано. Зі мною прийшов тільки Мула Ібрагім, військовий писар, з яким я подружив за ті три місяці мандрів до батьківського дому, до далекого рідного краю, — прийшов, бо я, пливучи, витяг з підступної річки його продірявлений човен, а потім півдороги ніс, волочив, підбадьорював його, хворого, коли він падав на коліна або лягав горілйць і непорушно втуплювався в чуже похмуре небо, чекаючи смерті.

Нікому я не розповідав про Хотин, коли ми повернулися. Можливо, тому, що був утомлений і безпорадний, що все хотинське здавалося мені неймовірним, мовби воно існувало в іншому житті, та й сам я став ніби інший, не той, що зі сльозами на очах дивився на рідне своє місто, ледве впізнаючи його. Я ні за чим не жалкував, не почував себе ображеним, ані ошуканим, просто був якийсь спустошений і розгублений. Коли я лишив учителювання й кинув дітей, яких учив, то мріяв про славу, про щось небуденне, осяйне, а опинився в багні, в непроглядних мочарах під Хотином, де були тільки воші й хвороби, рани й смерть, — неописанні людські муки.

З того жаху, що його називають війною, запам'ятав я безліч дрібниць і лише два випадки — і розповідаю про них не тому, що вони важливіші від інших, а тому, що їх ніяк не можу забути.

Перший стосується одного з багатьох боїв. Ми намагалися захопити невелике укріплення — земляний насип, обнесений плотом. Багато людей загинуло в болоті біля тої загороди — і наших, і їхніх, чорна вода в баюрах поруділа від крові, запах старого болотного коріння змішався зі смородом трупів, яких ніхто не підбирав. А коли ми взяли той насип, коли розорали його гарматами й власними головами, я зупинився втомлений: яке безглуздя! Що ми здобули, а що вони втратили? І нас, і їх оточував єдиний переможець — безмежна тиша прастарої землі, байдужої до людських страждань. Того вечора я охопив руками голову і так сидів на вогкому пні перед вогнищем, яке вибирало очі, оглушений криками болотних птахів, наляканий густим мороком дністровських плавнів, що вперто загортав нас у забуття. Не знаю, як тої ночі я, незрозумілий для себе самого, зумів пережити страх у собі й навколо себе і нестерпний біль поразки після перемоги. В тумані, в імлі, у криках і пересвистах, у відчаї, для якого я не знаходив причини, у цій довгій безсонній ночі, у безпросвітній моторошності, яка ширилася не від ворога, а звідкись із мене, народився я такий, який є, — невпевнений у собі й усьому людському.

Другий випадок гидкий, і марно я намагаюся забути його. Часто він оживає в моїй пам'яті і тоді, коли я цього не хочу. Усе його може збудити, навіть супротивне йому: чийсь веселий сміх, голубине агукання дитини, ніжна пісня про кохання. І то пригадується з кінця, не так, як я зараз розповідаю, — через те, можливо, де в чому й не точно, але інакше буде незрозуміло. У третьому загоні ми, десятеро сараєвців, одразу відокремилися — зі страху перед невідомим краєм, невідомим ворогом, невідомими іншими солдатами. Один в одному ми знаходили щось своє, близьке, викликали думку про рідне місто й сім'ю, могли мовчки переглянутися між собою, дивуючись: що ж ми шукаємо в цій чужинській землі, крім своєї й чужої недолі? Я повертався до них, мов до власного дому. Були вони люди звичайні, добрі. Одні з них подалися на війну, бо хотіли, інші — бо мусили.

Ахмет-ага Мисира, кравець (інакше я його й не пам'ятаю, як п'яним), довго мріяв про те, щоб зватися агою[1], а коли доскочив цього звання, його відразу ж забрали до війська, про що він, зрозуміла річ, аж ніяк не мріяв. Сердитий старий Хідо, міський оповісник, утік від злиднів. Кремезний Мехмед Пецитава, який завжди ходив розхристаний, останніми словами шпетив і війну, і того, хто її вигадав, і себе, що зголосився йти на неї, але ніколи не хотів сказати, чому так зробив. Ібрагім Паро, палітурник, з розсіченою верхньою губою, що, кажуть, є ознакою особливого щастя, мав три дружини в Сараєві і жартома казав, що накивав од них п'ятами. Двоє синів перукаря Саліха з Аліфаковця хотіли спекатися голярського ремесла; хоч один з них, старший, і захопив із собою бритву з батькової перукарні, але голив тільки себе, когось іншого не хотів нізащо в світі. Хаджі[2] Гусейн, на прізвисько Пишмиш, заліз у борги і сховався від них у війську. Смаїл-ага Сово, казаняр, пішов за компанію з іншими, натхнений горілкою, але натхнення в нього скоро вивітрилося разом із хмелем. Авдія Супрда, лихвар у мирному житті і прапороносець на війні, чесно й сумлінно виконував обидві справи — тільки не знати, яка з них була гіршою.

І всі загинули. Ахмет Мисира не довго втішався званням аги, та дорого заплатив за це. Ібрагім Паро назавжди звільнився від своїх жінок — прикінчили його три російські солдати, по одному за кожну жінку. Гусейн Пишмиш сховався від усіх боргів на цій землі, пірнувши сторч головою в дністровське багно. А старший із двох братів зарізався бритвою одного раннього ранку в українському селі, де ми зупинилися на постій.

Повернулися, крім мене, тільки Смаїл-ага Сово та прапороносець Авд-ага Супрда. Смаїл-ага втік додому ще до закінчення війни, зник якось однієї ночі і через кілька місяців, коли саме війна закінчилася, дістався до Сараєва, безтямний від тривоги за жінку й трьох дітей; ледве впізнали його, але коли впізнали, а це сталося відразу, то задушили його як дезертира. Прапороносець Авдія