Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

так воно і є насправді, але ось між ними знов утворюються нерозривні зв'язки. Шляхи наші перехрещуються, як заборсані нитки. Чи міг я навіть подумати, яка мука випаде мені через майже незнайомого юнака?

Якщо його не зраджу, знищу себе; якщо його знищу, зраджу себе.

Ні на одне, ні на друге пристати не можу, а третього нема.

Коли мені важко, тікаю в самотність. Коли мені ще важче, шукаю добрих людей.

Я завернув до контори Мули Ібрагіма. Він саме збирався йти на обід, помічників за перегородкою не було. Але я все одно говорив пошепки, за звичкою і особливо після того, що чув на зборах у мечеті.

— Кого мав на увазі суддя, коли говорив, що той не виконує свого обов'язку?

Я боявся, що Мула Ібрагім не відповість, але не запитати не міг. Він усе-таки відповів. Мабуть, я був надто пригнічений.

— Мав на увазі начальника поліції. Вони не люблять один одного. Отож і звалює на нього вину.

— Погрожував також іншим.

— Порядок нібито похитнувся — винен начальник поліції. Заодно й з іншими можна розрахуватися. Двох зайців убиває.

— Чому завжди погрожує? Хіба люди не досить залякані?

— Більше страху — більше порядку.

Якби в усіх стільки страху, як у Мули Ібрагіма, порядок був би досконалий. Та й у мені, їй-богу, його не бракує.

— Порадь мені, Муло Ібрагіме, вимагають, щоб я поговорив з Рамізом. Хочуть, щоб він зрікся своїх виступів. Тоді, мовляв, його випустять.

— Поговори, обов'язково поговори.

— Він не погодиться.

— Скажеш їм, що не погодився.

— Як я йому подивлюся в очі?

— Звичайно. Скажеш йому: моя справа тобі запропонувати, твоя — вирішувати. Все одно його вб'ють.

— Ти так думаєш?

— Зробили з нього страховище. То де ж його випустять?

— Муло Ібрагіме, з якою радістю я повернувся б назад на свою річку!

— І там би тебе знайшли.

Скрізь мене знайдуть. Порятунку ніде нема.

Удома я застав Махмута, він розтринькав усі гроші і знову ходить пригнічений.

Я все розповів Тияні і йому, відразу, ще в дверях, щоб не луснути.

Відповіді були цілком протилежні тим, яких я сподівався.

— Як би ти міг так образити людину? — обурився Махмут.

А Тияна:

— Залишиться живий, а це основне.

А потім поволі вони помінялися ролями, змінивши кожне свою думку.

Махмут шкріб заросле щетиною підборіддя:

— Звичайно, смерть — це не порятунок.

Тияна схвильовано роздумувала вголос:

— Він знав, на що йде, й не боявся. Як ти можеш умовляти його, щоб він зрікся сам себе?

Так ми нічого й не вирішили.

— О боже, — зітхала Тияна.

— От нещастя, — бідкався Махмут.

Але його непогамовна думка не могла задовольнитися наріканнями, вона шукала виходу:

— А якби ти захворів? Наїжся сирої картоплі, і жар у тебе буде, як при добрячій лихоманці. А я приведу Авд-агу, нехай переконається.

Це, зрештою, мені видалося сприйнятним, захворію і без сирої картоплі — від муки, від страху, від безвиході.

Але ба, не багато цим виграю. Чому саме сьогодні почалася в мене лихоманка? А якщо й повірять, то почекають, поки одужаю. Не буду ж цілий рік їсти сиру картоплю.

Махмут висловив припущення, що мене залишать сам на сам із Рамізом, а я тоді йому й скажу: так і так, брате, рятуй мене, у велику біду я влип.

Махмут забув, що Раміз ще в більшій біді.

Так ми довго пережовували три немічні думки й нічого не вирішили. Таких успіхів я досяг би й без них, але мені було легше, що я не сам.

12. Смуток і гнів

І наступного дня я не знайшов виходу — та й не шукав його більше. Голова отупіла від марних роздумувань, і мозок відмовлявся працювати.

Я чекав, що по мене прийдуть, заберуть мене й кудись поведуть. Може, дорогою нарешті я на щось зважуся: на приниження чи на загибель.

Коли хтось постукав у двері, я не сумнівався, що то Джемаль Зафранія послав коменданта Авд-агу по мене. Він призначений мені за ангела-охоронця, розлучить нас тільки смерть. Чия — не знаю, але волів би, щоб не моя. Нічого не вдієш, хай буде так, якщо інакше не можна.

Але зайшов не печально очікуваний чорний ангел, а нежданий Осман Вук, прикажчик Шех-аги.

Він уніс у нашу кімнатку свою гарну, біляву, вітрами обпалену голову, свій сміх, свою веселу, запальну вдачу. Щоправда, я пам'ятаю його й іншим.

— Що тут у вас? Ніби молитеся за упокій чиєїсь душі! — вигукнув він, сміючись.

— Щось подібне.

— А що саме? Хіба через це треба вішати носа?

— Чекали одного чоловіка.

— І тепер журитеся, що не прийшов?

— Анітрохи. Хай би його чорт забрав!

— Хто це? Що йому треба?

— Довго розповідати. Ти в якійсь справі до нас? Мені казали, ти й позавчора приходив.

— Так. Шех-ага передає тобі вітання й просить прийти до нього. Хоче поговорити з тобою.

Мені було дивно: він звертався до Тияни.

— А кого кличе Шех-ага?

— Таж тебе, кого ж іншого! Так і сказав: передає вітання й просить. І ще попередив мене, щоб я нікуди не звернув — тобто до кав’ярні — і щоб обов'язково знайшов тебе. А я поспішаю, боюся, дурний, що знов тебе не застану вдома.

— Я завжди вдома, — відповів я насторожено. — А чому кажеш: дурний?

— Тому що нерозумний. Завжди людині трохи розуму бракує. Ніби було б щось страшне, якби не застав тебе вдома?

Його захоплений погляд, прикутий до Тияни, досить ясно промовляв, чому він волів би не застати мене вдома.

Як він дивився на неї позавчора ввечері? Що він говорив їй наодинці, якщо каже таке в моїй присутності?

— Не було б нічого страшного, якби ти й проминув наш будинок, — сказав я сердито.

— Чому, друже? Що я тобі зробив?

— Знаєш добре що, — спокійно втрутилася Тияна. — Такі жарти мені не подобаються.

— Та що з вами, люди, чим я завинив перед вами? Нічого поганого я не мав на думці, клянуся дітьми своїми.

— Клянешся дітьми, бо їх не маєш.

— Хто зна, жіночко! Але поганого я не думав. Буваю всякий, тільки не лихий. Хіба що коли розсерджуся. А на вас чого маю сердитися? І ви на мене не ображайтесь. Ну, домовилися? А тепер — ідемо до Шех-аги?

— Щось не хочеться.

— Чому? Якщо ти на мене гніваєшся — ні з того ні з сього, то яка тут вина Шех-аги? Гаразд, усміхнися й давай мені руку. На сьогодні досить мені неприємностей.

— Сам їх шукаєш.

— Та де там, чоловіче добрий! Учора ввечері грав я в