кості. Приходить до мене один купчик, напередодні я добре потрусив його калитку, і каже: «Тут сьогодні приїхав якийсь торговець сливами з Бирчкого, у нього померла тітка й залишила йому велику спадщину, то дурний чоловік подався до Сараєва, щоб проциндрити гроші. Якщо не погребуєш обібрати дурня, пошукай його». — «Не погребую, — відповів я. — Якщо не я, то хтось інший його обчухрає». І я пішов по Мухарема Співака. Спритний гравець, проти нього я мов та дитина. «Так і так, — кажу йому. — Візьми з собою грошей, спочатку програємо трохи, щоб той пришелепкуватий торговець в азарт увійшов, а потім — боже помагай. Не думаю, що в нього залишиться щось на дорогу до Бирчкого». — «І пішки дійде», — каже Співак, сміючись. «Виграш навпіл». — «Хай буде по-твоєму». Знайшли ми того бирчанського торговця сливами в Камінному заїзді. «Часто граєш»? — питаю бідолаху. «Не часто, але мені везе. Якщо буде удача, як останніми днями, то начувайтесь. Ну, а коли втрачу якусь дрібницю, плакати не буду». Не дрібницю, чоловіче, втратиш, думаю собі, а все, що маєш. А він мовби читає мої думки: «У мене, — каже, — з собою тільки сто дукатів, більше не взяв. А скільки у вас?» Ми жахнулися: сто дукатів це ж ціле багатство! Бачу, Співакові вже нетерпеливиться, так і зирить на купу грошей, від хвилювання говорити не може. «Давайте, — каже, — чого чекаємо»? — «Куди поспішати? — відповідає бирчанин. — Спочатку погомонимо, як у людей водиться. Скільки у вас грошей, побачу». Ми ледве нашкребли п'ятдесят дукатів. Співак побіг до господаря заїзду, позичив ще, і ми почали грати Співаковими кісточками. Бачу, той торговець йолоп йолопом, добрий, але дурний, відразу став програвати, але нічого, тільки сміється, ще й вино та закуску ставить. «З добрими людьми і втратити не жаль», — каже він. А мені якось ніби не по собі, я люблю гребти гроші, але й грати люблю. А тут скоро кінчиться гра. І скоро кінчилася. Раптом усе змінилось. Бирчанин перестав програвати, а ми — вигравати. «Що це? — весело питає він. — Щастя повернулося до мене!» І справді: скільки б ми не викинули, а в нього завжди більше. «Дивина, та й годі!» — вигукує чоловік щоразу. І горне до себе гроші. Марно ми хукали на кісточку, обносили її довкола голови, довго трусили в затиснутих долонях. Бирчанин тільки головою киває та підбадьорює нас: «Усяко треба спробувати». І забирає виграш. Мене обібрав за півгодини, Співака — за годину. Наприкінці залишив нам трохи дрібних грошей, щоб, каже, мали за що випити, і питає, коли ще зустрінемося. А ми з Співаком дивимося один на одного і не можемо отямитися від здивування. Що за мана? Як це вдалося дурному торговцеві обкрутити нас? Співак кусає губи, водить очима, не те йому кривдно, що програв, а те, що всі знатимуть про це. А я сміюся, як пришелепкуватий. «Що з тобою? Чого смієшся?» — дивується Співак. «Як не сміятися? Хіба ти не бачиш, що ми з тобою останні телепні? Яка там тітка, яка спадщина! Це ж справжній гравець, меткіший від нас!» — «Та інколи бавлюся», — добродушно сміється бирчанин. «Гаразд, — кажу. — Гарно ти нас обвів круг пальця, але дай нам бодай чим-небудь поживитися коло тебе. Як ти завжди викидаєш те, що хочеш?» — «Правду вам кажучи, я відразу помітив, що в кісточці запаяне олово і воно тягне на більші числа. Доки я не пристосувався, програвав. Потім ви стали програвати. Основне, аби чесно». Так торговець сливами провчив нас — і ще признався, що той купчина сам забажав нагнати нас на нього. Як дичину на мисливця. Ми його попросили, щоб він нікому про це не розповідав, і ми теж не стали хвалитися своєю ганьбою. Не дуже цікаво в дурнях ходити. Через те й кажу: досить мені неприємностей.
— Так тобі й треба, — промовила Тияна. — Хіба це гарно — забирати в людини гроші?
— Я, жіночко, здається, сказав, що він забрав їх у мене, а не я в нього.
— Ти в іншого раніше, він у тебе вчора. Отже, справедливо.
— Справедливо, якщо ти це кажеш, але краще було б, якби я виграв у нього. Отже, Ахмете, ідемо?
— Завтра прийду. Можливо.
— Не завтра, тільки зараз, негайно. Шех-ага тебе чекає!
— То йди, якщо тебе чекає, — погодилася Тияна. — Тільки довго там не сиди.
Осман це сприйняв по-своєму:
— Дякую, жіночко. Він скоро повернеться назад, не дурний надовго залишати тебе саму.
Марно соромити його, він не може без дурощів.
На вулиці Осман довірливо кивнув мені головою й сказав, що повинен дещо розповісти, щоб я знав, перш ніж розмовлятиму з Шех-агою.
Він завів мене на подвір'я мечеті, ми сіли на паперті, ховаючись од вітру, який зривав листя зі слив. І тут він розповів мені дивну історію.
Шех-ага не кликав мене. Справді, він розмовляв з Мулою Ібрагімом про мене і сказав, щоб я навідався до нього, але сьогодні не кликав. Осман вирішив, щоб я прийшов саме сьогодні, все одно точного часу ніхто не визначав, і можна було домовитися на будь-коли, а йому треба якомога скоріше. Тому й прийшов по мене, щоб я допоміг йому, тобто Шех-азі. А може, й собі, бо ніхто так не вміє робити добро, як Шех-ага. Якщо господар забув, допоможе мені він, Осман, він знає, що мені треба, та й не важко здогадатися, коли людина без роботи. А це не годиться. Якщо в чоловіка дружина така красуня, йому не можна бути бідняком. Він би розбійником став, але його дружина мала б усе, що їй забажається.
Мати рідна, що за напасть!
— Ти знову!
— Що ж тут такого? Це я між іншим. А ти сердитися! Отже, слухай про Шех-агу. Велика біда з ним: уже другий день не п’є молока. Це знак, що почне пити горілку. А коли він зап'є, то таке з ним твориться, що не доведи господи. Якби вдома пив, то ще сяк-так, але ж бо ні! Подасться кудись, запхається в якесь село чи інше глухе місце, сипле грошима і п'є, проспиться і знову п’є, так цілих вісім днів, нічого не їсть, тільки ригає і п'є, потім три ночі і три дні спить, наче мрець, і повертається додому як вичавлений, лиця на ньому не знати. І так тричі на рік, а поза тим ані краплі в рот не бере. І ніхто його стримати не може — ні дружина, ні друзі, ніхто. Так колись і богу душу віддасть —
