Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

нами й народом проліг кордон, і через цей кордон ми шлемо тільки поліцію. І держави в нас різні — у нас своя, у народу своя. І стосунки між цими державами далеко не дружні. Не народ у цьому винен. Винні ми, наша зарозумілість, себелюбство, безсоромність, тисячі наших дурних звичок, без яких ми не уявляємо свого життя. Тільки собі ми присвоїли право думати, вказувати шлях, яким треба йти, визначати вину й покарання. А в корані сказано: «Усе вирішуйте спільно, у злагоді!» Ми відступилися від корану. Ми не прислухаємося навіть до власного розуму, бо не прагнемо добре виконувати те, що проголосили своїм правом. Погано думаємо, бо замкнулися в собі; спрямовуємо людей у непрохідні хащі, замість того щоб виводити їх на широкий простір; несправедливо визначаємо покарання і ще несправедливіше вину. Ось чому якийсь бунтівник міг так довго баламутити людей, а ми нічого про це не знали. Народ оберігав його, невже вам це не ясно? А ми доправляємося ще більшої суворості, вимагаємо крутих заходів, хочемо за допомогою страху навести порядок. Хіба кому-небудь це вдалося? Чи ви думали коли-небудь, чим запам'ятаємося народові? Страхом, який сіємо? Жорстокістю, з якою боронимо свої інтереси? Тяжким життям, до якого нам байдуже? Пустопорожніми словами, які щедро розсипаємо? Ви змагалися тут, хто вигадає страшнішу погрозу, хто придумає жорстокіше насилля, хто запропонує суворіші закони. Але ніхто не подумав про наші гріхи, ніхто не згадав про причини наших нещасть, нікого не здивувало, що такого раніше не було? Чому? Не вірю, що всі ви думаєте так, як говорите, це було б жахливо. Не припускаю, що ви робите це з користолюбства, це було б не гідне звань, які носите. Отже, боїтеся сказати правду комусь, хто стоїть вище? Якщо це так, мені дуже шкода вас. Але, прошу вас іменем бога, не поширюйте свого страху за межі цього кола, не мстіть за своє приниження! Покарайте злочинця по справедливості й закону — і найсуворіше, якщо треба, але не вигадуйте злочинців там, де їх нема. Тим ви штовхнете їх на шлях злочину. І не вживайте гучних слів та не виставляйте високих доказів, коли зводите свої дрібні порахунки. На нас лежить набагато більша відповідальність перед народом і перед історією, ніж ми гадаємо. Прошу суддю і всіх вас не мати на мене зла за мою відвертість. Я дуже поважаю і вас, і себе, щоб мовчати, думаючи інакше, або говорити не те, що думаю.

Коли він сів, запала тиша.

«О чесний безумцю!» — подумав я схвильовано, не наважуючись подивитися довкола себе.

Коли він говорив, дехто розлючено схоплювався, гнівно заперечував йому, але суддя таких стримував рішучим порухом руки й спокійно дослухав хафіза Абдулаха до кінця. Звичайно, це не означало, що він погоджувався з ним, проте на його похмурому обличчі нічого не можна було прочитати.

Чому дозволив йому говорити? Невже він і справді такий поблажливий? Чи хотів показати, ніби кожному вільно говорити, що він думає? Чи, може, йому треба було, щоб нещасний чоловік повністю розкрив свою душу?

Може, й мене покликали з тою думкою, що я зопалу скажу щось таке, чого не слід говорити?

Я згадав вечірку в хаджі Духотини. Хіба хафіз Абдулах казав не те саме, що й я? Навіть дошкульніше. Страх проймав мене, доки я слухав його серед цього потривоженого, ображеного натовпу. Якби не суддя, хафізу Абдулахові довелося б ще гірше, ніж мені, — на шматки б його розірвали.

Не підводячись, суддя закінчив розмову, сказавши, що, незважаючи на окремі хибні думки, збори показали високу свідомість і виправдали його сподівання. Розбіжностей у поглядах не було, і ця згуртованість сприятиме нашим зусиллям, спрямованим на збереження й зміцнення всього, що священне для нас. Якщо цього не роблять ті, хто зобов'язаний це робити, то за справу візьмуться люди, які загальне добро ставлять вище від власного і які готові боронити істину від будь-яких ворожих посягань. Сказавши, що про цю розмову він доповість намісникові та іншому начальству, суддя подякував нам і відпустив усіх додому.

Виходячи, Мула Ібрагім непомітно кивнув мені головою, кліпнувши очима, й одразу відвернувся. Хіба після всіх отих погроз не стало ще небезпечніше признаватися до мене? Чи він гадає, що в цю хвилину мені особливо потрібна підтримка?

Я вагався, чи піти мені за ним, щоб розпитати, що він думає про ці збори, чи дати йому спокій, адже все одно він не посміє сказати того, що думає, а може, від страху й зовсім нічого не думає. Але, на диво, те, що він признався до мене, мене підбадьорило.

Щоб не штовхатися у вузьких дверях з великими людьми, я вирішив перечекати, доки всі вийдуть.

Перед мечеттю Джемаль Зафранія попрощався з суддею, низько вклонившись йому. Зустрів мене широкою усмішкою. Звичайно, він був задоволений зборами, хоча я не вірю, що він міг чекати чогось іншого.

— Що скажеш про цю розмову?

— Є розумні люди.

— Є, авжеж. А знаєш, я боявся, що ти почнеш виступати.

— Чого б я мав виступати?

— Звичайно, тобі шкода Раміза. Ти ж такий жалісливий.

— Шкода мені кожної людини. Хоч я й не згодний з Рамізом.

— Приємно мені це чути.

— Що буде з ним?

— За те, що він робив, належить смертна кара.

— А не можна просити помилування? Адже йому лише двадцять чотири роки.

— Ніхто йому вже не допоможе — ні начальник поліції, ні суддя, ні сам візир. Могла б його врятувати тільки одним одна людина.

— Хто?

— Ти.

— Я? Що це ти кажеш!

— Для цього я й покликав тебе.

Я подумав, що він насміхається з мене й Раміза.

Мабуть, він зрозумів це з мого застиглого обличчя й здивованих очей, бо поспішив пояснити. Ми друзі, я і цей студент. Гаразд, не друзі, але він нікому так не звірявся, як мені. Не треба лякатися, він знає, що ми розмовляли про звичайнісінькі життєві справи, і він саме це мав на увазі, коли згадав мене. (Усе йому розповів комендант Авд-ага — і це не дивно, дивно інше: що він мені повірив). Раміз іншим викладав свої погляди, мені ж розкривав свою душу. Тож я йому ближчий, ніж інші, і міг би йому сказати, чого інші не можуть. Він знає й те, що я не поділяю Рамізових поглядів. Власне кажучи, я й не маю ніяких поглядів, тільки сумую з того, що люди не ангели і на землі не може запанувати рай. І це добре, що ми