Ян Мортенсон - Смерть ходить по музею

рештки краденого. А на кухні, у схованці, — «люгер», той самий пістолет, з якого застрелили Скіпку. Не хвилюйтеся. Ніч довга. Часу в мене досить.

— Стривайте, — зробив я відчайдушну спробу вигадати час. Стрибнути в темряву я не наважився. Надто високо. — Стривайте. Ви не розповіли, як усе відбувалося.

— Вас це ще може цікавити? Ну, гаразд. Усе відбувалося так, як ви й казали. Під час війни ми зі Стігом робили всякі справи. Якби не ми, знайшлися б інші. А останні роки я був міцно прив'язаний до Скіпки, час від часу він смикав за мотузочок і примушував мене робити те, від чого я волів триматись якомога далі. І з кожним разом я дедалі глибше вгрузав. За родом своєї діяльності мені доводиться спілкуватися з людьми, які підтримують зв'язок із Національним музеєм. А їхні справи неабияк цікавлять тих, хто спеціалізується на крадіжках витворів мистецтва. Він примушував мене розповідати про них усе до найменших подробиць. Потім відбувалося пограбування, виносили найкраще. А я сидів по вуха в лайні. Решту ви знаєте. У різдвяну ніч Стіг сидів у мене вдома, він і відповів, коли подзвонили, а я був тут. Про «Червоний серпень» я йому не розповідав. А думка була непогана, принаймні, я так вважав. Поліція просто розривалася. Але Стіг злякався, вирішив, що я хочу його одурити. В четвер увечері ми домовилися зустрітись, я прийшов трохи раніше і почув його розмову з вами. Тоді я вбив двох зайців одним ударом, одним пострілом.

— Корону й скіпетр ви тоді принесли з собою в броварню?

— Ні, вони лежали у Скіпки в сейфі. Він так зажадав, бо не довіряв мені. Нарешті я його спекався. Мабуть, смішно було дзвонити Бенгтові й Андерсу, але ж усе майже вдалося.

— А папірець із словом «Помста»?.. Ви приготували його заздалегідь?

— Ні, додумався уже в броварні. Це була імпровізація. Ви багато чого зрозуміли але не досить добре. Сумно, Юхане, сумно.

То було останнє, що я почув, перш ніж зрозумів, що падаю. Лечу вниз, у темряву, а наді мною — драбина. Я закричав, і все провалилось у темряву.

XXIX

Яскраве світло. Біле, гостро світло, воно мучить, терзає мене, хоч я і приплющив очі. І ще запах. Пахло квітами й ефіром. Одна рука не рухалась, і нога задерев'яніла.

Я обережно розплющив одне око, потім друге. Повільно, дуже повільно. Кімнату залипало сонце. Яскраве, буйне весняне сонце світило на ковдру, відбивалося від склянки на столі.

Я лежав під картатою голубою ковдрою, а моя рука, підвішена на розпірці, випросталась угору, немов застигши в нацистському вітанні.

Нацисти, подумав я, і різкий біль шпигнув у голову. Здоровою рукою я обережно обмацав лоба. Голова була туго забинтована.

На столі біля мене стояв букет. Через білу поверхню стола тягнувся провід до дзвінка. Я натиснув білу кнопку. Через п'ять хвилин з'явилася сестра в білому халаті з брошкою на шапочці.

— Доброго ранку, — сказала вона приязно. — Чудово, що ви опритомніли. Ви були хворі, тепер усе добре.

— Може, й добре. Як подивитись. Скільки я тут лежу?

— Тиждень приблизно. Одну руку зламано. Накладено гіпс. І поранення голови. Але щодо іншого все гаразд. — Вона усміхалась мені з професійним оптимізмом. — Тепер нам треба тільки дотримуватись повного спокою і лікуватись, тоді ми скоро одужаємо. — І спритними, звичними рухами поправила ковдру.

— Я б чого-небудь попив, — сказав я, облизуючи потріскані губи. — І мені треба поговорити з поліцією. З комісаром Асплундом.

Вона подала мені воду, помацала пульс, м'яко, заспокійливо усміхнулась і вийшла.

— Поліцію!.. — закричав я їй навздогін, але вона не почула.

І раптом я заснув. Зненацька, мов задули полум'я свічки. А коли прокинувся, було вже не так видно, яскраве сонце зникло. У вікно зазирав сірий, похмурий січневий день. На віконному карнизі примостився горобець, а на стільці в ногах ліжка влаштувався ще один гість.

— Так-так, Юхане. Ожив, незважаючи ні на що. Еге ж… Бур'ян, він добре росте…

Калле, сміючись, підсунув мені коробку шоколадних цукерок.

— Ось поласуй, бо ще довгенько тут вилежуватимешся, — повідомив він бадьорим голосом. — Я ще не зустрічав людини, яка б мала твій хист устрявати в різні історії.

Я стомлено усміхнувся.

— Як там моя Клео? Хто про неї подбає? І де Карін?

— Ну й ну, — пробурмотів він. — Ти спершу питаєш про ту тварину, а вже потім про Карін. Хоча ти завжди був несповна розуму. Ну, гаразд, не буду. Якщо ти можеш щось розповісти, охоче послухаю.

— Розкажи-но ти перший. Як я сюди потрапив, наприклад?

— Тут немає нічого дивного. Один із сторожів робив обхід і почув на горищі глухий звук, ніби впало щось важке. Він пішов на шум і побачив тебе. Ти лежав на підлозі, а кров із тебе цебеніла, наче з кабана під ножем.

— Я був один?

— Один?.. Ясна річ, один.

— Сторож не бачив Мугенса Анда?

— Чого б це його мав бачити сторож?

— Бо він намагався убити мене. Бо це він убив Скіпку й украв корону.

— Ну-ну-ну… — лагідно сказав Калле, незграбно поплескуючи мене по руці. — Я знаю, що ти дуже забився, але не настільки ж…

— Це Мугенс, — тихо повторив я. Я почував себе стомленим і сперечатися був не годен. Але розповів, повільно, з усіма подробицями, про те, що сталося.

Я скінчив, а Калле все ще сидів мовчки. Довго розглядав мене, нічого не кажучи. За вікном почало смеркатись.

— Гм, — сказав він нарешті. — Ми затримали Хеллера. У тому самому сорочому гнізді на горищі знайшли весь мотлох, а в Хеллера немає алібі ні на різдвяну ніч, ні на той четвер, коли вбили Скіпку. Твоя розповідь звучить надто фантастично… Що Скіпка співробітничав із фашистами,