Ян Мортенсон - Смерть ходить по музею

горище, і я вам дещо покажу. А то він може повернутись і замести сліди. Якщо уже не зробив цього. Адже я бачив його там сьогодні увечері.

— Ви бачили Андерса на горищі? — різко запитав Мугенс. — Він був там сьогодні ввечері?

— Так, але він зник, перш ніж я встиг щось зробити. У мене таке відчуття, що нам треба піднятись туди якомога швидше.

Ми вийшли в коридор. Мугенс мав рацію. Електрики не було, але він присвічував ліхтариком. Ми пройшли коридором, піднялися сходами й зупинились перед залізними дверима, які вели на темне, занедбане горище.

Воно здалось мені таким же негостинним, як і минулого разу.

— Десь тут… — І я став пробиратися попід стіною. — Десь тут має бути драбина.

Ми оглядались, шукали — і знайшли: вона лежала на підлозі, впираючись у стіну, довга й хитка драбина. Я глянув угору. Там, у темному закутні між кроквами, причаїлась маленька дерев'яна комірчина. Якщо не знати про неї, то знизу її й не помітиш.

— Там, — показав я нагору. — Він піднімався туди.

Ми приставили драбину, і перший поліз Мугенс. Почулося скрипіння, драбину захитало, але він, наче ніде нічого, піднімався далі.

— Лізьте за мною, — сказав він десь на півдорозі. — Вона витримає.

І я поліз слідом. Дуже повільно. Не був певний у міцності драбини, як Мугенс.

Раптом, коли я дістався вже до середини, світло згасло.

— Мугенсе, — покликав я, — засвітіть-но ліхтарика.

Він не відповів і запалив тонку сигару. Я побачив його обличчя, спотворене у світлі сірника.

— До речі, ви знали, що Скіпка — старий нацист? — провадив я, піднявшись ще на щабель, — Під час війни він перекуповував у німців антикваріат і продавав у Стокгольмі. А застрелили його з «люгера». Чи не ваша робота? — пожартував я, мружачись від спрямованого мені в обличчя ліхтарика.

— Звідки ви знаєте? — тихо запитав він. — Як ви можете знати, що Скіпка був нацистом?

— Від Калле. Комісара поліції. Вони знають більше, ніж ми думаємо. У них давні архіви, про які ми й гадки не маємо.

І враз мене вдруге за цю піч осяяло. Я завмер, мов загіпнотизований. Що там казала Карін?.. Документи у неї в шафі… Відомості про всіх службовців музею. А що, як це був не Андерс, а хтось інший? Я отримав сигнал із найглибших закапелків підсвідомості, це сяйнуло, як блискавка в пітьмі. Хто допоміг Мугенсові дістати посаду в музеї?

— А чому ви ніколи не розповідали про ті часи, про свою боротьбу з фашистами? — сказав я, дивлячись нагору. — Може, й не були таким уже непримиренним ворогом нацизму? Ви приїхали до Стокгольма в кінці війни, і один ваш колега порекомендував вас, допоміг влаштуватись у музеї. Андерс мені розповідав. А колега цей — Скіпка. Може, все пояснюється тим, що ви були датським постачальником Скіпки? Збували йому конфісковані у єврейських родин витвори мистецтва та срібло? Ви ж торгували антикваріатом, чи не так? Андерс і про це розповідав. Тому ви й сиділи у Скіпки на гачку. І він примушував вас виконувати все, що наказував. Отож усе збігається. Замінимо лише ім'я Андерс на Мугенс — і неважко здогадатися, що серед документів можуть бути папери, які б ви охоче вилучили, перш ніж вони потраплять до рук поліції. Рекомендаційний лист Скіпки, напевне? Або щось інше в такому роді?

Ліхтарик погас, лише тьмяний вогник жеврів під стелею. Червона цятка на кінці його тоненької сигари.

— Яким же треба бути дурнем! Який же ви йолоп, Юхане, — долетіло раптом згори. Який же ви йолоп, коли думаєте, що я не використаю свого шансу тепер, коли майже все зроблено. Коли немає більше Скіпки, Скіпки, який присмоктався до мене, мов п'явка, доїв мене всі ці роки. І коли, нарешті, я знову можу вільно зітхнути, якийсь жалюгідний гендляр стає в мене на дорозі. Ні, ви сказали своє останнє слово. А крадіжка — ваших рук діло. Це й буде вашою епітафією.

— Ви про що? Яка епітафія?..

— Я сказав те, що сказав. Вас застали з убитим Скіпкою в броварні. І ви були тут, коли Карін ударили по голові. Вас сторож захопив на горищі. Але ви не встигли зробити все, для чого приходили, і пробралися сюди знову. Тільки цього разу це для вас погано скінчиться. Бо тепер пильний сторож не відчинить дверей, і вас знайдуть у залі Рембрандта.

— У залі Рембрандта?..

— Авжеж, ви правильно почули. На горищі є великі засклені отвори, які пропускають світло згори. Розташовані вони над демонстраційними залами. Довкола них — невисокі дерев'яні загорожі, щоб ніхто, бува, не впав униз. Але якщо станеться нещасливий випадок і ви в темряві спіткнетеся, то скло не витримає, і ви пролетите метрів десять чи й більше і гепнетеся на підлогу. А після цього не виживають.

— Ви хочете сказати…

— Авжеж. Ви були на горищі в оцій комірчині — прийшли глянути на вкрадені скарби. В темряві спіткнулися й упали на скло. Про всяк випадок у вас в кишені лежатиме якась невеличка річ, що-небудь із вкраденого. Так, усе це дуже й дуже сумно, Хумане, — такий приємний чоловік, такий симпатичний з виду… І вплутується в таку жахливу історію. Не пощастило. А може, справедливість узяла гору? — Він тішився своєю дотепністю.

— У вас це не пройде, — насилу видушив я з себе. — Не пройде. Вас однаково спіймають.

— Я впорався зі Скіпкою, якось упораюсь і з вами. Не так уже це важко. Візьму тільки з шафи деякі папери. Ні до чого, мабуть, щоб ваш Асплунд добрався до них.

Тут я відчув, як драбина починає сповзати. Мугенс штовхав її вниз. Потім сам він спуститься по крокві й підтягне мене, непритомного, до скляного квадрата в підлозі. Покладе на дерев'яний бортик — і штовхне. В коридорі його ніхто не встигне помітити, та й шукати ніхто не стане.

— Про решту не хвилюйтеся, — почув я з темряви голос Мугенса. — Ваша служниця знайде у вас