Ян Мортенсон - Смерть ходить по музею

До збірника включено зарубіжні детективи, опубліковані в журналі «Всесвіт», — твори Агати Крісті, Фредеріка Брауна, Реймонда Чандлера, Джона Болла, Яна Мортенсона, Анни Клодзінської та ін.

ЯН МОРТЕНСОН — сучасний шведський письменник, який здобув у себе на батьківщині широку популярність гостросюжетними романами. Незмінний герой цих творів — детектив-аматор, власник антикварної крамниці Юхан Хуман. Роман «Смерть ходить по музею» написаний 1977 р. Сюжет його при всій,  здавалося б,  винятковості — з  Національного музею у Стокгольмі  загадково  зникають стародавні королівські регалії — можна назвати цілком типовим для сьогоденного західного світу, де викрадення музейних цінностей стало справжньою пошестю.

Упорядник О. I. Микитенко

Редактор Ю. С. Чикирисов

Ілюстрації художників: B. А. Радько, О. Ю. Федоренко, C. В. Цилова, Ю. И. Шерстобитова

Переклали зі шведської Юрій Попсуєнко та Сергій Плахтинський.

Перекладено за виданням. Jan Martenson. Döden dar pa museum. Slockholm. 1977. ASKJLD Askied and Kärnekull. Forlag AB.

Він приніс із собою задавнений запах спирту. Але не того, який довгі роки витримують у дубових бочках у темних підвалах, а звичайнісінького перегару. Його, наче хмарою, оповивало смердючим, настояним за ніч сивушним духом. Чутно було й інші запахи: наче аж солодкуватий — лосьйону, якихось ліків, проте вони анітрохи не пом'якшували сивушного смороду, а навпаки, відтіняли й увиразнювали його. Отож наївна спроба замаскувати спиртний перегар дала якраз протилежні наслідки.

Голився він, мабуть, поспіхом. На брижуватій шиї тут і там стриміли кущики сивої щетини. Під носом лезо схибило, лишивши після себе тоненьку різану ранку — смужку підсохлої крові. Один передній зуб був зламаний і стирчав, як жовте ікло хижака. Він знав про цю свою ваду і, коли говорив, витягував донизу верхню губу. А коли сміявся, то затуляв рота долонею, приховуючи свій прикрий гандж.

— Надумав зайти, еге? Давненько не бачились. Де ти пропадав? Невже зазирнув просто так? — сказав я і налив кави з червоного емальованого кавника в голубу чашку.

Він усміхнувся, не показуючи зубів. Його губи скривились, і було видно, що він намагається дихати вниз і вбік, аби я не почув запаху. Так ото він і сидів, дихаючи сумішшю м'ятних таблеток та перегару. Думав, осуджуватиму його? Дарма, я не любитель читати іншим мораль. Він, певне, гульнув учора, а зранку похмелився доброю чарчиною. Та це його особиста справа. А ще й очі його виказували. Тонкі червоні прожилки змережували повіки, а райдужна оболонка мала по краях той непевний відтінок, який буває у людей літніх, віком під шістдесят. Приблизно стільки йому й даси, думав я, сидячи того листопадового дня у своїй крамничці на Чепмангатан та розмовляючи із Стігом Емануелом Стрембергом, більше відомим як Скіпка.

— Не зовсім, — загадково відповів він і дістав тоненький портсигар з рештками позолоти по краях.

Скіпка і є скіпка, думав я, дивлячись на свого гостя. Він сидів, відкинувшись на моєму старовинному стільці з високою спинкою, у зсунутому на потилицю зеленому капелюсі, цинічно поблискуючи очима. Худий, з різко окресленим підборіддям, із запалими щоками, а ніс у нього стирчав, наче дзьоб хижого птаха. У його вдачі прозирало щось гарячкове, непогамовне. Жовте пальто з верблюдячої вовни він носив розхристаним, ніби для того, щоб показати свою строкату модну краватку, яка вільно спадала між вилогами піджака. Вишукано й елегантно. Правда, комір сорочки був пошарпаний, а піджак бачив кращі дні. Як, зрештою, і сам Скіпка, що колись володів двома найбільшими антикварними крамницями у Стокгольмі. Та все це тепер у минулому, як і два його шлюби, як і море випитого спиртного. Тепер він перебрався у скромне помешкання на Естерлонгатан і продавав столове срібло, простеньку порцеляну та поточені шашелем меблі, що їх тільки наївні душі могли б назвати антикварними. Якось перебивався. І з його вмінням влаштовуватися брав усе, що можна було взяти в його нинішньому становищі, успішно обминаючи підступні удари долі.

Бо Скіпка таки справді розумівся на антикваріаті. У своїй галузі він, можливо, один з кращих знавців старовини, а надто срібла й живопису XVIII століття. Та з роками він дедалі тісніше вступав у контакт із групою «бізнесменів», яка облагоджувала свої найприбутковіші справи на межі між чесністю та обманом, законом і беззаконням. Тобто вони уникали поліції, податкових властей та інших, з їхнього погляду, наростів у бюрократичному апараті придушення. В людей цього кола легко здобуті гроші легко зникають і так само легко з'являються знову.

Вони купують дешево, а продають дорого. Купують найчастіше у тих, хто по мас можливості правити високу ціну.

Це й стало основою для нової діяльності Скіпки: консультант із страхування. Мін сам собі вигадав цей титул і ставив його на своїх візитних картках, які використовував у особливо урочистих випадках. Суспільна ситуація становила для його нового промислу надзвичайно сприятливий грунт. Число пограбувань та крадіжок катастрофічно зростало. Наркотиками торгували всі, кому заманеться. Згідно із суворою життєвою арифметикою, за дорогі речі потерпілі одержували більше, ніж за дешеві. Це відчутно било по кишенях страхувальних компаній. Картина Шагала чи супова ваза роботи Сетеліуса, що без сліду зникла з вілли в Юрхольмі, спустошували їхні сейфи. Отож, із їхнього погляду, куди вигідніше було знайти вкрадені цінності, аніж платити готівкою. Та й клієнт, власник скарбу, волів дістати назад свою річ, аніж утішитися пустим дзвоном знецінених крон.

Отут і з'являвся на сцені Скіпка. Консультант із страхування. Він знав антикварний бізнес і знав світ, що його ми, перебуваючи на другому кінці соціальної драбини, називаємо темним. Він знав, хто, що і чому вкрав. Хто стояв за тими або тими замовленнями й де переховувалися речі. Може, й не завжди, але в більшості випадків Скіпка це знав. В обмін на досить високі комісійні він міг повернути крадене на втіху та вигоду всім. Менш делікатна людина, можливо, назвала б Скіпку донощиком, а не консультантом із страхування. Але таке визначення своєї діяльності Скіпка з обуренням відкинув би. Керуючись здоровим інстинктом самозбереження, він неухильно дотримувався правила: тільки натяком повідомляти про те, де можна знайти вкрадено, і ніколи не казав, чия це робота. Звичайно, в такому ділі був деякий ризик, але досі