Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Не знаємо. Імені не називали.

- А де це ви таке почули?

- А в музеї бабця сказала, котра квитки продавала. Ви, питає звідки? З Великих Колод? А, це там, де ясновидиця живе?

- Та то вона, дітки, щось наплутала.

Якось і забули, про що хлопчики казали, але з часом чутка про “ясновидицю з Великих Колод” знову дійшла до нашого села. Всі дивувалися: про кого мова? Особливо мій двоюрідний брат Олексій, котрий Шериф непокоївся:

- Хто така? Чому не знаю?

- А хоч би хто! Чого воно тобі муляє?

- Як чого? Ану як попхається до нас народ, як у Болгарії до Ванги! Все! Вважай спокійне життя нам тільки снитиметься.

- Ти не панікуєш?

- Чого там! Уяви собі: хай би звичайні люди, звичайною маршруткою на кілька годин. А то ж і крутелики на іномарках. Вони першими примчать - от побачиш!

- Ну, то Василеві буде більше роботи.

- Ага, мені теж. Ставитимуть свої “мерси” під вікнами, вмикатимуть сигналізацію - і пішли собі до ясновидиці, дізнаватися, хто на них кілєрів найближчим часом нашле. А який-небудь Сірко задере лапу на заднє колесо, чи кицька на капоті вмоститься погрітися, чи Тищенкові малі партизани підкрадуться, аби на дверцятах слово з трьох літер видряпати - і все, сигналізація завиє, начебто на пожежу. Воно тобі треба, щоб і вдень, і вночі під хатою вило?

- Ну, то чого ти мучишся? Як Сірко всю ніч під вікнами виє чи Петя Гітлер до ранку Вірку Сердючку передражнює, так хтось тільки хропе і ніц не чує. А як нещасна машинка вдень півгодинки потелебенькає, то комусь уже вуха закладає.

- Ти нічого не розумієш! Мене як службову особу ті неформальні збіговиська хвилюють.

- Ну то попроси своїх друзів з району, щоби з’ясували, звідки чутка пішла.

За пару днів, коли я йшла повз наш міліцейський пункт, Шериф вистромився у відчинену кватирку і погукав:

- Марусю, зайди!

Я зайшла. А він так, із посмішечкою:

- Ну, то дізнався я, хто у Великих Колодах - наша українська Ванга.

- Невже баба Франя? То ж вона завжди може зарані сказати: зійде опара, чи не зійде, вийде пиріг чи підошва.

- Ні! Не здогадаєшся нізащо. Сідай на стілець, будеш з нього падати. Так от, дорога сестричко, уяви собі - це ти!

Я таки справді мало не впала зі стільця.

- Що ти мелеш?

- Це не я. Мене хлопці в районі на сміх взяли. Що ж ти, кажуть, впритул не бачиш того, що люди давно здалеку роздивилися.

- Та яка я ясновидиця?

- Чекай! До причини Сорочиного самогубства хто докопався? Ти. А того зальотного Дон Жуана, Миколочку хто знайшов? Хіба я? Чи начальнички, що мені тут мізки прочищали? Чи може, твоя баба Франя? Чого мовчиш?

- Голову ламаю: хто ж це зробив мені таку рекламу? Ти, братику?

- Їй-бо не я!

- Ну, якщо не ти, то Вітя Пальчик. Пам’ятаєш, він ще тоді казав: я можу карму підрихтувати, а по покійниках спец - Марія… Ну, я йому за це якось при нагоді карму відрихтую - мало не здасться.

- Дай спокій Віті Пальчику. То не він.

- Ну то хто ж? Не муч!

- Бабця-прибиральниця у районній поліклініці. Виявляється, кожного разу, як ти там з’являлася, вона робила великі очі і шепотіла в тебе за спиною, показуючи людям пальцем: “Он вона, ясновидяча Марія. Тільки зайшла, подивилася, і одразу: ось злочинниця! І точно!”

- То я ще дивуюсь, як до мене досі ніхто не приперся, щоб я йому розказала “що було, що буде і чим серце заспокоїться”.

- Певно, бояться.

- Гм… правильно бояться. Бо одна справа - ворожити на живих, а зовсім інша - на той світ зазирати. О, братику, слухай! Я тобі зараз геніальну штуку підкажу, як дізнатися без усяких твоїх… як ти їх там називаєш - оперативно-розшукових заходів - хто у нас у селі цього року помре, а головне - з якої причини.

Братик купився, як першокласник. Аж очі загорілися.

- І ти досі мовчала? Кажи негайно!

- Зараз! Але спочатку згадай: тобі наші старі баби, коли ти ще шмаркачем був, ніколи не кричали: а бодай би ти голим бігав?

Олексій трохи знітився, бо ж ясне діло - пригадувати ТАКЕ майорові міліції не дуже випадає. Але врешті-решт визнав:

- Було. Особливо, як у малиннику ловили, а я тікав.

- От бачиш! А тепер слухай: приходиш, знацця, до нашого цвинтаря рівно опівночі, роздягаєшся догола і три рази оббігаєш його по периметру. Головне - не зупинятися, що би там навколо не було. І от як після третього кругу прибіжиш до воріт цвинтаря, то побачиш, як до нього заходять ті, хто цього року помре. А як попитаєш ввічливо, то вони тобі і розкажуть, що, мовляв, як і звідки смерть прийде. Кого Господь у свій час прибере, а кому лихі люди віку вкоротять. Встигай тільки записувати.

Шериф посидів якусь хвилину з