Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

і прокрутила заміну, а потім хоч і поклала телефончик на видному місці, але дзвонити можна було хіба що в рейку.

- І як же ви дізналися, що він тут? - причепився до мене старший агітатор.

- Як, як… слухати треба, що люди кажуть.

- Так і ми ж слухали!

- Ви слухали, а я ще й співставляла. Перше: він у вас щез приблизно по обіді. Значить - повіявся з села. А куди? До району? Так що йому там робити? Спершу подумала - до вояків гайнув і там собі „агітує” за чаркою. Але чого ж тоді прапорщик його вчора шукав? Правда, я здогадуюсь, у нього крім виборчих ще й амурні справи у Великих Колодах були…

- О! Це ж до кого він клинці б’є, не знаєш?

- Знаю, але не скажу. Щоб не наврочити. Не перебивай, бо я й сама зіб’юся. На чому я зупинилась?

- Ти пояснила “по-перше”.

- По друге: Манька з Ганькою, замість під ручку селом тинятися, сидять вдома, тільки по одній із хати виходять: як не корову відігнати, так картоплі накопати. Чого б це?

Третє: презервативи, які Манька купувала цілими пачками. Так, у селі з’явилися „свіженькі” мужики, але ж вони як не б’ються, так у Зятя сидять. То з якої такої радості витрачатися на „запобіжники”?

І нарешті - ти, брате, сам казав, що вони тебе в хату не пустили. Це коли таке було? У них завжди двері настіж, а тут… Одне слово - двічі два, як не крути, виходить чотири.

Манька з Ганькою - чи то з досади, що я перебила їм лямур, чи то щоби відповідати за свої художества не довелося - крутнулися і дременули до лісу, прихопивши по дорозі Кулькові штани, які висіли на плоті.

- Ну а як ви знали, що Микола ще живий? - не вгавав старший агітатор.

Що я йому буду пояснювати про свою інтуїцію? Не зрозуміє.

- Знаєте, у мене на горищі пугач живе. То він пугикає тільки на покійника. От коли у нас односелець повісився, пугикав. А зараз мовчить. І собаки не виють…

- Містика!…

Містика, чи не містика, а Миколу таки я знайшла, то про що ще говорити? Замотали бідолаху, який уже хапав дрижаки від ранкової прохолоди, в простирадло і вже хотіли йти, як раптом старший агітатор спитав:

- Чекайте, а як хутір називається?

- Малі Пеньки.

- То куди тебе, йолопа занесло? Це ж не наш округ!

Так, уявіть собі: і Великі Колоди, і Малі Пеньки заснувала одна й та ж людина, від села до хутора - як футбольне поле перейти, але під час однієї з отих дурнуватих реорганізацій, котрими Україну не раз кроїли-перекроювали, віднесли Малі Пеньки навіть не до іншого району - до іншої області!

У старшого обличчя зробилося таке, що я подумала: ой, зараз або його шляк трафить, або Миколчине сексуальне життя обірветься раз і назавжди. Але тут зі старенького радіо, що висіло на стінці років чи не п’ятдесят, захрипіло, засвистіло, а потім несподівано голосно заграло гімн. Старший мимоволі виструнчився і поклав праву руку на серце. Точнісінько, як наш президент по телевізору. А спантеличений Кульок, спеленутий, мов та лялька, зробив те ж саме. Простирадло сповзало на землю, він цупив його назад лівицею і шморгав носом.

Петя Гітлер, як юний піонер, підняв руку у салюті. Шериф рефлекторно смиконувся взяти під козирок, але, перехопивши глузливий погляд Павла, лише почухав плече. Не інакше, як йому там уже майорська зірочка свербіла.

А над усіма Малими Пеньками і Великими Колодами, над лісом, лугом, Козячим болотом і роздовбаною трасою потужно лунало: “Ще не вмерла України і слава, і воля”…

Ще!

Частина друга Вовкулаки

Передмова. Отак і живемо.

Ми сподівалися, що коли закінчаться витребеньки з виборами, до Великих Колод повернеться нормальне життя. Якби ж то! Спочатку об’явилася благовірна Миколочки Кулька - певно, щоби вчепитися у патли Маньці з Ганькою. Ще з дороги вона завела:

- І оце ти мене проміняв на таке ГІНВО?!

Але коли “гінво” - обидві коханки вийшли з хати і стали на порозі, руки в боки, міська краля зрозуміла, що одна з ними не впорається.

- Ну, коли так, забирайте його собі назовсім!

Плюнула в пилюку - і гайнула додому. Кульок біг за нею до траси. Схоже, наздогнав, бо так і не повернувся. А вже як там у Києві дружина відводила на ньому душу - то не наша справа.

Потім сини мої якось повернулися з району, куди вони їздили від школи на екскурсію, і привезли новину:

- Мамо, ти уявляєш? Кажуть, що в нашому селі ясновидиця живе. Всі таємниці розкриває. Отак от подивиться - і все розкаже, як воно є.

- Що розкаже?

- Ну, хто про що дізнатися хоче, вона все розкаже.

- То хто ж це?