Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Красиво.

Вона засміялася.

Ставний чоловік з м’яким світлим волоссям. Незнайомий. Івга ненавидить його. Запах ненависти… залізом.

Гостра зоря серед інших зір.

Вона тягнеться. Вістря голки припадає до зорі…

Івга штрикнула. Голка до половини встромлюється у небо — і вислизає назад. Іржава.

Зірка тьмяніє.

Подих вітру. Свічки, бліде обличчя незнайомця. Вона регоче і кидає іржаву голку в криницю.

Біле око місяця на далекій підземній тарелі. Голка в колодязі — скалка в оці.

Івзі легко. Як ніколи в житті; земля далеко. Відьма ловить вітер ротом, і навіть усередині її легенів він лишається вітром. Холодним і диким.

Земля кришталева. Блакитно відсвічує підземне джерело. Золота скриня, переплетена корінням. Білі кістки.

Жодного звуку — тільки запахи. Різноманітні. Вітру.

Івга сміється.

Вона отямилась; відьма тупо дивилася крізь неї; у підвалі гаряче. Важко дихати. Смолоскип чадить.

Кілька хвилин вона звикала — замість солодкого вітру — задушливе повітря камери. Сотні голок поколюють щоки, руки, чоло…

Руда невпевнено хитнула головою. На плечі лягли жорсткі важкі долоні:

— Чудово… не боляче?

— Ні…

У школі… у міському басейні. Коли слизькими сходами піднімаєшся з прозорої води, і земне тяжіння навалюється на плечі старим, але вже забутим ярмом.

Ось як їй.

Вона перечекала у своєму закутку, поки заберуть приголомшену, очманілу відьму. Яка, звісно, нічого не пам’ятає.

Івзі було огидно… І заздрісно — рука з голкою… але ширяння над травами, над верхівками дерев…

— Івго.

Вона з жахом відкинула від себе це все — відьмине відьмі. Чужі гріхи, чужі втіхи. Івга — лише люстерко. Яке не тьмяніє, віддзеркалюючи імлу. Не тріскає, відображуючи блискавку.

— Івго…

Клавдій засмучений. Стурбований; вона не змогла заспокійливо посміхнутися йому.

— Нічого нового? Наші сни… ні про що?

Він жадібно ковтав воду з тонкої склянки; у роті Івги — пустеля.

Упіймав її погляд, витягнув другу склянку — для неї:

— …Ми краще порозуміємось, коли я поясню. Що, власне, ми шукаємо.

Дівчина чогось злякалася. Підійшла, сіла на бильце високого крісла.

— Відьми… різні. Але ми шукаємо в них щось загальне. Потрібен… спільний мотив. Украй важливе.

Івга мовчала.

— Ти зрозумієш… зараз приведуть ще одну, і ти знайдеш у її спонуках… щось особливо тремтливе. Бажання офірувати собою. Йти за… Грець його знає, що — але це повинно бути, Івго! Почуття… відданої доньки.

— Я втомилась.

— Що?

— Я… не можу. Сьогодні. Просто не в змозі.

Гарячий спалах подиву і роздратування на його обличчі. Ні, звичайне засмучення. І не може не торкнутися, вибачаючись:

— Звісно, відпочивай. Завтра.

Відчинилися потаємні двері. Івзі раптом стало самотньо і порожньо.

— Можна, я…

Він вже думав про інше, далеко звідси:

— Що?

— Можна, я погуляю? — безнадійно спитала вона. — Без охорони?..

Він подивився їй у вічі. Відійшов до стіни і клацнув вмикачем — Івга й не думала, що в цій кімнаті можливе таке яскраве світло.

Обернувся. Вона не витримала пильного погляду й опустила очі.

— Гуляй, скільки заманеться… — буденний тон зовсім не відповідав напрузі погляду. — … Йди.

Вже в коридорі її наздогнало напружене:

— Івго…

Вона здригнулася і зупинилась.

— Я з тобою… зо два квартали. Не заперечуєш?

Вечір.

Гарячий вітер крутив куряву, тополиний пух і обгортки цукерок. А в підвалах Інквізиції всі пори року однаково сірі… Зустрічні дівчата хизувалися бронзовою смагою, яка заробляється довгими і нудними годинами на пляжі.

І дощове літо лишається літом.

Івга зітхнула. Вітер грався легкими подолами веселих дівчат — і тупо тикався у непроникну тканину її джинсів.

…Вітер. Земля далеко внизу…

До теплого вечора домішався крижаний струмінь ТОГО, нічного вітру; вона затремтіла…

— Хочеш морозива?

Похитала головою. Таке враження, наче Клавдій розірваний на безліч шматків… Говорить з нею, думає про неї — і про щось інше також. І ще про щось…

— Взагалі, хочеш чогось? На пляж? Обнову?

Івга приречено поглянула на нього.

Зайнята людина. Обличчя Клавдія — пісочний годинник, видно, як тече час, який марнується на неї.

Вона нецікава йому… поза підвалом. Зараз він спитає те, заради чого перервав свою роботу… і піде. А вона зможе поблукати містом, як вільна людина. Наведе порядок у почуттях. З’їсть цілу гору морозива…

— Івго, що тебе пригнічує?

Це запитання.

Пролетів хлопчисько на роликах. Обдав вітром. Зник за рогом.

— Тобі неприємне те, що ти робиш? Що я примушую тебе?

Вона кисло посміхнулась.

Він раптом схопив її за плечі й рвучко притягнув до себе. Івга злякано відчула його жорстку руку на шиї — коли захоче, по-простому задушить.

Місцем, де вона тільки що стояла, пролетів інший роликовий хлопчисько. Наступної миті він наштовхнувся на урну й