Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Клавдій відпустив її. Вона дивилася повз його очі.

— Що тебе турбує? Це важливо.

Ні, не пісочний годинник. Справді настільки переймається нею… Чи це знову «важливі справи»?

— Ви любите собак?

— Люблю, — відповів він без тіні подиву.

— А кішок?

— Також.

— А морських свинок?

— Ні… І хом’яків. А ще рибок і папужок. Що ще?

— Я для вас хом’як чи собака?

Сподівалась, розгубиться. Дарма.

— Ти — людина. Хіба я образив тебе чим? Повівся, мов із твариною?..

Ну ось, тепер доведеться виправдовуватись.

Вона нервово закусила губу:

— Мені… сумно. Я не бачу себе тут. Ніде. Здається, підійду до дзеркала — і побачу порожню кімнату. Без себе. Відьма проти відьом. Наречена без нареченого… Наче я ваша річ — дешева, стара…

— Ти — мій помічник, — м’яко сказав Клавдій. — Мій… ДРУГ.

— Ні, помічникам кажуть правду. З друзями… з ними взагалі важко. У мене ніколи не було друзів… і у вас також.

— Звідки ти знаєш?

Івга отямилась.

Сутеніло. Десь далеко дзвеніло банджо. По світло-сірому асфальту пройшли червоні лакові туфлі на неймовірно високих підборах.

— У нас знову день відчинених дверей? Проливаємо світло на душевний морок.

— Немає тут нічого темного. Людина, яка хоч трохи поспілкується з вами… одразу зрозуміє — що друзів у вас не буває.

— Це погано?

— Не знаю… можливо. Але нічого не поробиш.

— Коли б ти не була відьмою, я сказав би, що ти самородок. Клубок інтуїції… — у голосі щире захоплення… і ще щось… — Отже, я не спроможний ні на віддану дружбу, ні на піднесені почуття.

Ну звісно ж, одразу холодний душ.

Вона відвернулась. Сперлася ліктями на чавунну огорожу клумби:

— На піднесене почуття… Ви спроможні. Я знаю.

— Тобі та не знати. Ти ж бачила це ліжко, просторе, як моє серце…

— Облиште!

Образилася до сліз. Хоча й незрозуміло, чия це кривда — її? Клавдія? Відьми, що в її душу вона сьогодні зазирала?

…Вітер у обличчя, почуття безмежної свободи; ліс, верхівками якого котяться зелені хвилі… Невже їй подобається бути відьмою? Бути вільною. Бути.

— Не чіпайте… любови. Ліжко ваше… низьке. І Назар мене покинув… Але любові що до того? Їй байдуже, що ми про неї думаємо, що в нас її немає. Вона просто є. І мені від цього трохи легше.

— Так би мовити — любов об’єктивна реальність, яка не залежить од суб’єктивного сприйняття.

— Смійтеся скільки завгодно.

— Я не сміюся… Вкрай значуще.

— Що?

— Для тебе це — любов. Для сучасних відьом — матка…

— А для вас — цигарки. Все, я пішла.

У неї вистачило злости не озирнутись.

Сонце губилося за дахами; оживали реклами численних літніх барів — наче очі нічного звіра.

Банджо в ресторанчику за рогом змовкло. Тепер там співали під гітару.

Не дивлячися ні на кого, Івга присіла до найближчого столичка.

— Слухаю Вас?

Грошей — тільки на морозиво.

— Морозива.

— Ще щось?

Співали гарно. Щось про весну.

— Два коктейлі. І два «асорті». Ти ж, як завжди, голодна, Івго?

Вона здригнулась.

Пров був одягнений у цивільне. Строката сорочка, світлі штани. На відкритій шиї — срібний ланцюжок. Ховає посвідчення на грудях…

— Дякую, я не хочу, — та що йому до її бажань.

Чугайстир посміхнувся.

Недобра була ця посмішка. Івга мимоволі втягнула живіт.

— Зате я хочу. Дуже… І вже давно, — він крутнув ресторанний стілець. Сперся підборіддям на спинку. — Зараз ми вип’ємо… і танцюватимемо. Набридло в колі — хочу запросити персональну даму.

Офіціантка принесла два високих фужери з жовтогарячою, навіть якоюсь сяйливою рідиною. І дві складні споруди з маринованих овочів.

Івга дивилась, як часточка цитрини на тонкому склі вловлює барвисті вогні, які блимають у такт пісні; власне обличчя видавалося їй змертвілим, як машкара. Пров із задоволенням смакував кольоровий коктейль і її блідість.

— Прове… Я погано… вчинила. Вибач мені. Я не хотіла… образити тебе.

— Так?!

— Повір… Я була сама не своя.

Його губи розтягнулися до вух. Чугайстир-блазень. Злий блазнюк.

— Я шукав тебе… у різних сумнівних місцях. А зустрів у своєму улюбленому ресторанчику. Добридень, Івго.

Вона з тугою зазирала в обличчя перехожих — жодного знайомого. А Клавдій давно пішов — знищувати погань.

Пров перетворив трапезу на фарс — жонглював овочами — і ловив їх ротом. Встромив у кутики рота дві пір’їни цибулі — скорчив гримасу: «вампір із зеленими іклами». За сусідніми столиками сміялись.

— Вибач… — безпорадно повторила Івга.

Блазень утягнув свої ікла — і зробився ще страшнішим. Він не вміє пробачати. А хто вміє?

— Прове… — хіба вона сама пробачила Клавдію? І Назар… — Що для тебе — украй важливе? Ти тремтиш, коли патраєш нявку?

Якщо її слова і зачепили його —