Володимир Худенко - Газават

Книга молодого талановитого українського автора, що написана одразу в кількох жанрах: від постапокаліптичній фантастики і до історико-містичного фентезі. Людство – далеко не перші жителі нашого світу, які створили власну цивілізацію і вважали себе єдиними господарями тут. Багато-багато років тому … Краще так, дуже багато років тому тут, на нашій Землі вже існувала могутня цивілізація джинів і джиній. Але загордилися вони і стали вважати себе могутнішими за самого Аллаха. За що весь їхній світ був зруйнований і знищений. І лише деякі з наймогутніших джинів і джиній вціліли, але були заточені за свої гріхи навіки в містичні судини. Проте не чари, владу або вічне виконання бажання принесуть вони своїм визволителям. А тільки смерть. Жахливу, нелюдську смерть. Чи зупинить таке знання самозакоханих людей сучасності? І що може стати навіть гірше смерті для таких засліплених?

«Скажи: «Господи! Я вдаюся до Тебе від мани дияволів. Я вдаюся до Тебе, Господи, аби вони не наближались до мене»

Інформація заступника начальника Генерального Штабу Збройних Сил СРСР в Апарат президента СРСР за фактом несанкціонованого початку операції «Аль-Масіх Аль-Каззаб»

22.08.1991

Апарат Президента СРСР

Надзвичайно секретно

Генеральний Штаб Збройних Сил СРСР інформує про наступне.

В період подій 18–21 серпня цього року групою невстановлених осіб, імовірно усупереч законодавству санкціонованих минулим злочинним керівництвом Генерального штабу, були виконані заходи першої і другої фази операції «Аль-Масіх Аль-Каззаб». Нині по лінії МВС та КДБ нам достеменно відомо про трьох приведених в Ахірет Аль-Масіх Махді, проте місця їх знаходження залишаються невідомими.

Ми продовжуємо робити все можливе задля найшвидшого виявлення координат комплексів та їх подальшого знешкодження. Просимо дозволити нам якнайширше використання збройних сил для цих цілей.

Заступник начальника Генерального Штабу Збройних Сил СРСР

Покинутий піонерський табір в ранковій тьмі липня.

Лиш хащі та височенні трави між будов, а тротуари встелені перегнилим листям давно минулих літ.

Лиш блідий туманець вздовж стадіону та розбиті очниці вікон.

Та гайне з полів п’янкий літній вітер – внесе в обшарпані коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких боліт, глинисті пахощі вологої куряви обочин.

І вітер хитатиме трави. А десь на селі витимуть пси.

А тоді поволі стане світати, і кривава зоря спалахне над руїнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустілого села, над покинутим піонерським табором в отім його тужливім сні липня.

Соломія була проти цього місця, бо воно їй не подобалося з дитинства. Вона пам’ятала один випадок, так – безглуздий спогад, словом, коли їй було ще років шість, перед самою школою, то тато прийшов додому з робити пізно ввечері і вигукав маму надвір. Там вони про щось довго гомоніли, а тоді, зайшовши в хату, накинули куртки і вдягли також Солю. За тим, як стемніло, вони втрьох рушили притихлою сумовитою вуличкою села до покинутого піонерського табору. Батько звернув на півдорозі й пішов спочатку обніжком через людські городи, а тоді стежкою через хащі – нею зазвичай ходили доярки на ферму, коли та ще животіла.

В ті часи, в одну і ту ж пору вранці і ввечері, на все село зачинали гудіти доїльні апарати, і дівчинку це чогось завжди веселило – їй затим довго не вистачало того гулу, коли колгосп збанкрутував і розвалився.

Так от – тоді вони втрьох зайшли на територію покинутого піонерського табору і пройшли по густих травах, по потрісканому засміченому асфальту тротуарів до будівлі кухні й столової. Тато з мамою за тим витаскали з приміщення важезний і здоровенний металевий стіл, а Соля в цей час тинялась коло гойдалок, ніби як назирці, і їй було якось незатишно.

Тоді вони вдвох із мамою тягли цей стіл додому по вулиці, а Соломія йшла слідом. Не дуже вже й ховались, бо час був пізній і ніде в хатах не світилось.

– А чого треба ховатись? – спитала Соля в батьків. – Бо ми цей стіл вкрали?

– Не вкрали, бо він нічий, – огризнувся батько. – А дурнове – то чортове…

– Не вчи дитину дурницям, – не надто впевнено мовила мама.

– А що їй казати? – впівголоса звернувся до неї батько.

Мати мовчала.

– А якщо нічиє, то за чим ховатись? – знов поцікавилась Соля, трохи боязко.

– Щоб інші не одняли, – хихикнув батько, а Соля на те примовкла.

Інші. Це Інші – от хто це. Інші нападуть на них з татом і мамою, і однімуть стіл, і взагалі – бозна, якого лиха можуть наробити оті таємничі Інші.

То от хто, виявляється, чатував на неї там, коло гойдалок, в липневій тьмі покинутого піонерського табору. От чого їй там було так незатишно і наче аж мурашки по шкірі – це Інші чатували на неї із заростей, з високих трав довкруг стадіону, з хащ уздовж засмічених алей і з розбитих вікон облуплених, понівечених будиночків піонерів, з дверей котельної і столовки, з площі танцполу і оброслої кленками будки кіномеханіка. От чому на території табору так якось неприємно знаходитись завше, та на нього й дивитись неприємно, навіть з дороги, коли ідеш до магазину, особливо восени, коли дрібно мрячить і все довкруг застилає туман.

Бо там живуть Інші.

Хто ж вони, ці Інші? Соломія не знала. Їй тільки здавалось, що це якісь недобрі істоти. Хижі і лиховісні. Можливо, вони схожі на людей, цілком можливо, але та схожість вкрай оманлива – насправді вони зовсім не люди, насправді вони – це щось зовсім інше.

Звідки ж вони взялись, га?

Можливо, вони лишилися в таборі ще з тих часів, коли сюди на великих автобусах приїжджали піонери з міста. Спереду і ззаду тієї веревиці автобусів інколи їхали міліцейські машини зі смішними мигавками. А автобуси завертали між тим на курну дорогу через невелике пшеничне поле і проїжджали під залізною аркою: «Ласкаво просимо! Табір «Орлятко». Там з них виходили піонери з вихователями і потім до вечора носились тротуаром зі сміхом і криками. А ще вони інколи ходили купатись до річки, і тоді сільські діти, і Соля разом з ними, чіплялись за міськими і також гралися на території табору. Батьки тоді, правда, лаялись, бува, бо то далеченько від їхнього дому, а вона ще дуже мала, та й вихователі з табору були також наче не дуже раді гостям, але то таке.

То, може, Інші залишились в таборі ще з тих часів. Усі піонери роз’їхались, а Інші лишились. І тепер чатують з хащів, з літнього присмерку. Чатують на селян, що поволі розкрадають піонерський табір.

Можливо.

А можливо, вони живуть тут із часів ще більш давніх, і піонери з вихователями були лиш гостями в їхнім домі, як були гостями в таборі Соля та інші сільські діти? А можливо, ми всі, всі люди на землі – лише тимчасові гості в їхнім домі?

Руслан знов відволік Соломію від її спогадів.

– То як? – спитав він уже, либонь, десятий раз за ранок.

– Ніяк, – огризнулась дівчина.

Теж мені райцентрівський мачо, думала вона про себе. Він чогось вважає, що як все життя прожив у місті і в нього батьки торгують якимись шмотками в двох палатках на базарі, а всілякі шалави вішаються на нього, аби він покатав їх на татовій тачці, то