Джо Холдеман - Безкінечна війна

«Ти тепер в армії, о-о-о!.. Ти тепер в армії!..» Тепер ви — новобранці космічних збройних сил, покликані з усієї Землі на захист від космічного агресора. Якою може бути зоряна армія? Суперсучасна зброя? Романтика космічних битв? Як же! Тримайте кишеню ширше! «Космічне м'ясо» — так ближче по суті. А якщо ще додати до цього релятивістські ефекти, то виявиться, що воювати доведеться застарілою зброєю, в недопрацьованих скафандрах, та ще і перенавчатися кожні півроку особистого часу. І жаліти гарматне м'ясо ніхто не збирається.
А якщо, на додаток, кожна тактична операція відкидає бійця все далі і далі в майбутнє? Як раз за разом знаходити себе і своє місце у новому незвичному світі, який, дедалі все більш недружній?
Усього лише — сподіватися на солдатську удачу, яка проведе через сотні років війни, допоможе знайти любов і світ, в якому заслужений ветеран зможе відчути себе удома!
Роман «Безкінечна війна» визнаний класикою бойової фантастики. Він нагороджений престижними преміями «Х'юго» і «Неб'юла».

Аматорський переклад з російської.

(обсуждается на форуме - 3 сообщений)

Джо Холдеман

БЕЗКІНЕЧНА ВІЙНА

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

ЧАСТИНА ПЕРША

РЯДОВИЙ МАНДЕЛА

(1997–2007 рр. н. е.)

ГЛАВА 1

— На сьогоднішньому вечірньому занятті ми покажемо вам вісім способів безшумно вбити людину.

Сержант-інструктор, який проводив заняття, виглядав років на п'ять старше за мене. Отже, якщо йому і доводилося вбивати в бою, безшумно або навпаки, то тільки будучи ще дитиною.

Я вже був ознайомлений з вісімдесятьма способами вбити людину, хоч переважна більшість з них були досить гучними. Я сів прямо, надав обличчю виразу ввічливої уваги і заснув з розплющеними очима. Те ж саме зробили майже всі інші. Ми вже знали, що нічого справді цінного на вечірніх заняттях не дають.

Розбудив мене проектор, який включився і я переглянув коротку навчальну стрічку, яка ілюструвала «вісім безшумних способів». Частина акторів, ймовірно, була із злочинців-мозкостерів, тому що їх вбивали справді.

Після фільму якась дівчина з першого ряду підняла руку. Сержант кивнув їй, і вона піднялася, щоб поставити запитання. Симпатична, хоча шия і плечі трохи заширокі. Це від постійного тягання важкого речового мішка, чим ми займалися останню пару місяців.

— Сер, — сказала вона, ми повинні були звертатися до сержантів тільки через «сер», поки не пройдемо навчання. — Більшість цих способів, вони, — як мені здається, — ну, виглядають просто безглуздо.

— Наприклад?

— Ну ось це — удар в область нирок саперною лопаткою. Невже ми дійсно можемо опинитися в ситуації, коли у нас не буде під рукою ножа або іншої зброї? І чому саме в нирки, чому б просто не розкроїти злочинцеві голову?

— На голові у нього може бути каска, — резонно замітав сержант.

— Але ж у тельціан, мабуть, взагалі немає ніяких нирок!

— Ймовірно, — зітхнув інструктор. Йшов лише 1997-й, і ніхто ще не бачив живого тельціанина або хоча б його останків розміром більше хромосоми. — Але хімічно їх тіла подібні з нашими, тому ми припускаємо, що і анатомічно це схожі на людину істоти. І у них повинні бути вразливі місця. Їх вам ще доведеться знайти. Не забувайте, — він тицьнув пальцем у бік екрану, — що ці вісім смертників отримали свою смерть заради вашої користі, щоб ви могли знайти спосіб убити тельціанина — все одно, за допомогою ручного лазера чи точильного бруска.

Дівчина опустилася на місце, але відповідь сержанта її, судячи з усього, не дуже задовольнила.

— Будуть ще питання?

Але піднятих рук більше не було.

— О'кей. Струнко!

Ми прийняли більш — менш вертикальне положення. Сержант очікуюче дивився на нас.

— Так-розтак вас, сер! — Почувся звичайний втомлений хор.

— Голосніше!

— Так-розтак вас, сер! — Ще один убогий армійський винахід для підняття нашого духу.

— Уже краще. Не забудьте, завтра на світанку маневри. Сніданок о третій тридцять, побудова — о четвертій нуль — нуль. Хто буде спійманий в мішку після трьох сорока — втратить нашивку. Розійдись.

Я затягнув «блискавку» на комбінезоні і покрокував через засніжений плац в кімнату відпочинку, щоб випити чашку сої і покурити. Мені завжди вистачало п'яти-шести годин сну, але тільки в ній я міг побути сам по собі і хоч на кілька хвилин забути про армію. У кімнаті відпочинку я деякий час дивився інфо. Ще один корабель накрився в секторі Альдебарана. Це, вважай, чотири роки тому. Готується флот для удару у відповідь, причому потрібно ще чотири роки, поки вони туди доберуться. За цей час тельціани міцно засядуть на всіх вхідних планетах.

У казарменому бараці, коли я туди повернувся, всі вже залізли в спальні мішки і основне освітлення вже було вимкнене. Вся наша чесна компанія досі остаточно не оговталася після двотижневого навчального циклу на Місяці. Я запхав комбінезон в шафку, звірився зі списком і виявив, що мені випало на сьогодні місце № 31. Прокляття, прямо під нагрівачем!

Я як міг тихо пробрався по залу, намагаючись не розбудити сусіда. Хто це був, я не бачив, але і значення це ні найменшого не мало. Я шмигнув під ковдру.

— Щось пізно ти, Мандела, — позіхнули на сусідньому ліжку. Це була Роджерс.

— Вибач, я не хотів тебе будити, — прошепотів я.

— Не страшно, — вона підкотилася до мене і обхопила, притискаючись. Вона була тепла і в міру податлива.

Я провів рукою по її стегну, сподіваючись, що це був тільки жест братської ласки.

— На добраніч, Роджерс.

— На добраніч, мій жеребчик. — Вона повернула мою ласку, але більш рішуче.

І чому так завжди виходить — коли ти в активі, то твій сусід, вірніше сусідка, хоче спати, а коли втомлюєшся — їй не спиться? І я схилився перед неминучим.

ГЛАВА 2

— Ну добре, понеслися знову! Стрингери! Взяли швиденько — ну, кому кажу, взяли!

Близько півночі фронт теплого повітря досяг нашої округи, і сніг перетворився на рідкий бруд. Поздовжня балка — стрингер з пермопласту важила п'ятсот фунтів, і тягнути її було не за іграшки, тим більше, що вона була покрита крижаною кіркою. Кожна команда стрингерів складалася з чотирьох осіб — по двоє на кожному кінці балки. У парі зі мною йшла Роджерс.

— Сті-ій… — Викрикнув хлопець, що йшов за мною, маючи на увазі, що зараз балка вислизне у нього з закоцюблих пальців. Хоч і пермопластова, вона цілком могла зламати людині ногу. Ми всі розтиснули пальці і відскочили убік — одночасно. Балка, піднявши фонтан грязних бризок, звалилася на землю.

— Чорт тебе забирай, Петров, — сказала Роджерс. — Може, тобі краще перейти в Червоний Хрест або ще куди? Розтака балка не розтак вже й важка.

Зазвичай наші дівчата набагато обачніші у виборі висловів, але Роджерс можна було зрозуміти.

— Ну добре! Стрингери, вперед! Склеювачі! Не відставати!

Дві людини нашої бригади склеювачів кинулися бігти, розгойдуючи своїми відрами.

— Мандела, давай рухайся. А то я щось відморожу.

— І я, — підтримала дівчина. Більше з почуттям, ніж з логікою.

— Раз — два — взяли — і-і!

Ми підхопили бісову балку і потяглися до мосту. Він був готовий приблизно на три чверті. Схоже, другий взвод нас обжене. Мені було би все одно, але тільки взвод, який першим закінчив міст, додому полетить на вертольоті, а нам доведеться тоді чотири години шльопати по грязюці, тоді відпочинку у нас сьогодні теж не буде.

Ми встановили балку на місце і почали прилаштовувати фіксуючі скоби до опори. Дівчина з бригади склеювачів почала вже