Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

в мене нудоту. Я зусиллям стираю всі емоції з обличчя, щоб воно нічого не виражало.

– Ну звісно, я цього не робила. Я твоя донька, невже ти зовсім не знаєш мене.

– Так далі не може тривати, Емі. Ця дурня, цей період. Ти не хлопчик. Ти не… лесбійка чи що ти там про себе думаєш. Ці відчайдушні спроби привернути до себе увагу – вони жалюгідні.

Вона випльовує ці слова так, ніби вони отруйні, і вже те, як вона це каже, зачіпає мене сильніше, ніж я могла уявити. Я висмикую свою руку й підходжу до вікна, прочиняючи його й вдихаючи вечірнє повітря.

– Не називай мене Емі. Я не Емі. Я поцілувала Роуз, – кажу я, не дивлячись на неї. – Але вона цього не хотіла, тож нічого не сталося і я просто пішла. Я хотіла її поцілувати, бо я закохана в неї, і мені прикро й боляче, що вона мене не хоче. А ще прикро й боляче, бо з якихось причин вона хоче покарати мене за те, що я дбаю про неї. А ще прикро й боляче, бо, якби я була хлопцем і спробувала її поцілувати, я могла б поговорити про це з тобою і ти зрозуміла б мене. Але натомість ти вважаєш, що я гидка, просто тому, що я – це я. І це все, чого я хочу, мам, просто почуватися затишно у власному тілі, любити людей так, як вмію любити. Я не хочу кривдити когось чи викликати відразу. Я просто хочу бути собою.

– Ні, – мама хитає головою. – Це не ти! Це брудно, ти брудна. Збоченка! Та що на тебе найшло?

Я більше не можу тримати в собі злість і сум, і слова самі зриваються з губ.

– Ну як можна ненавидіти власну дитину просто за те, що вона є?

– Ти не моя дитина, – з гіркотою каже мама. – Більше не моя. Я відмовляюся від тебе.

– Годі! – Ґрейсі прочиняє двері, обличчя в неї перекошене. – Припини так з нею говорити!

Якусь мить я не розумію, до кого вона звертається, але тут вона підбігає до мене і обіймає мене за талію.

– Іди вниз, мила, – мама намагається посміхнутися Ґрейсі, але виходить посмертна маска. – Піди й подивися телевізор.

– Ні, – каже вона. – Я не облишу Редлі. За що ти ненавидиш її? Я її люблю. А тебе ненавиджу!

– Забери від неї руки, – вищить мама, віддираючи від мене Ґрейсі й штовхаючи її на підлогу. Ґрейсі кричить і плаче, але, коли я намагаюся підійти до неї, мама заступає мені шлях.

– Що ти в біса робиш? – Моє обличчя впритул до її обличчя, у кожному вдиху і видиху лють. Я худа і низенька, але майже такого ж зросту, як вона, і вдвічі сильніша. – Що з тобою таке? Що ти мені кажеш, що ти робиш із Ґрейсі? Коли тобі стало начхати на всіх і на все, окрім тебе самої і того, де дістати бухла? Знаєш, про що пліткують сусіди? Про тебе, мам, а не про твою лесбійську доньку! Про тебе!

Удар прилітає нізвідки, і це не ляпас. Це булава з кісток і суглобів, яка заливає болем моє обличчя. Я чую хрускіт, голова закидається назад, кімната пливе. Я змушую свої ноги лишатися на місці, коліна не підгинатися, приклеюю стиснуті кулаки до ніг, твердо вирішивши не торкатися того місця, куди вона вдарила мене, і злизую кров з губи.

– Редлі! – горлає Ґрейсі, і мама відходить, а я присідаю до сестри й допомагаю їй звестися.

– Усе гаразд, – кажу я. – Зі мною все добре, а ти як?

Ґрейсі ховає гарячі заплакані щоки мені в шию, і я забираю її від мами, дивлячись тільки вперед, коли несу сестру до її спальні й зачиняю двері. Я телефоную татові.

– Редлі? – відповідає він одразу, і я така вдячна, що готова заплакати.

– Тату, приїжджай додому, просто зараз.

– Річ у тім, люба…

– Тату, мама вийшла з себе. Ґрейсі боїться її і… усе погано. Приїжджай зараз. Ми твої діти, і ти нам потрібен. – Я замовкаю. – Ти потрібен Ґрейсі.

– Добре. – Коли він це каже, не сперечаючись, не намагаючись умовити нас почекати, з очей, стрімкі та гарячі, починають литися сльози. Витираю їх якомога швидше.

– Коли ти можеш бути вдома? – питаю я.

– Залежить від ситуації на дорозі, тож…

– Приїжджай швидше, – кажу я, завершуючи виклик. Я сідаю поряд із Ґрейсі, за зачиненими дверима її кімнати, наливаю уявний чай, подаю уявний торт, розхвалюю її тіару та блискучі пластмасові туфельки, поки не чую, як до будинку під’їздить машина і парадні двері відчиняються і зачиняються. Я чую голос мами, потім голос тата, і нарешті він заходить до спальні Ґрейсі й вона вбігає в його обійми.

– Усе добре, моя маленька, – каже він. – Я вдома.

Я встаю та намагаюся прослизнути повз нього, але він мене зупиняє, піднімає моє обличчя, щоб роздивитися гематому, що наливається на ньому.

– Це вона зробила?..

Я киваю.

– Редлі. – Він намагається обійняти і мене, але я відхиляюся, не здатна прийняти допомогу від чоловіка, який допустив, щоб усе зайшло так далеко. Мені достатньо знати, що Ґрейсі в безпеці.

– Куди ти йдеш?

– Геть, – кажу я, повертаючись до нього. – На вулицю.

І я не знаю, чи то моє обличчя, яке розпухає й синішає, чи то мій погляд, але щось змушує його просто кивнути й відступити.

Мама внизу плаче на канапі, заховавши обличчя в подушку. Дивлячись на неї, я відчуваю до неї ненависть, щиру ненависть. Уперше в житті я ненавиджу когось так, що кров закипає в жилах. Мені хочеться підійти й повидирати їй волосся. Треба тікати звідси, поки я цього не зробила.

З її сумочки, яку вона повісила на гачку для пальт біля дверей, стирчить кришечка горілчаної пляшки, розради на сьогоднішній вечір. Не вагаючись, я хапаю її та йду, щосили грюкаючи дверима.

У парку, слава Богу, порожньо, і я пірнаю під гірку, торкаючись розпухлої губи лише тепер, коли вони мене не бачать. Я пересмикуюся від болю, який віддається у зубах та навколо ока. Все тіло болить так, ніби на мені немає живого місця, ні зсередини, ні зовні. І я просто хочу більше цього не відчувати. Повертаю кришку, підношу горлечко пляшки до губ і п’ю. На смак – огидно, ніби дуже