Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

мулати, ґеї, натурали – всім начхати одне на одного, всіх хвилює тільки музика, і вони відпускають себе і рухаються в такт, синхронізуючись із важкими басами. Шкіра треться об шкіру, стегна, дупи, моє тіло, його тіло, її тіло – однорідна жива спітніла щаслива маса. Поки ми танцювали, на дворі стемніло, і Роуз першій стало нудно, тож вона витягла нас на вулицю, щоб змусити піти. Думаю, якби я могла, то лишилася б до світанку – мені подобалося тонути в океані тіл.

Ми змішувалися з натовпом і виокремлювалися з нього, прямуючи до Площі Сохо з її волоцюгами, які тхнуть пивом і сечею, та чоловіками, які цілуються на лавах з чоловіками, – там ми розтягнулися на траві, і Лео дістав із задньої кишені косяк, трохи пом’ятий, та все ж непоганий.

Не знаю, чи справді так було, чи це гра моєї пам’яті, та мені здавалося, що, коли я лежала там на траві, місяць був дуже близько, так близько, що його можна було торкнутися рукою, а ще здавалося, що можна відштовхнутися від землі й без жодних зусиль опинитися будь-де.

– Так дивно, що уроки закінчуються в липні, – сказала Ней. – Це схоже, скоріше, не на закінчення, а на початок.

– Добре, бо я хочу, щоб ми ніколи не закінчували, – сказала Роуз. – Ми – найкраще, що є у світі.

– Ага, – погодився Лео. – Про цей період нашого життя напишуть у «Нью м’юзікал експрес», про час, коли ми рухалися до своєї офігезної слави. Наш гурт ніколи, ніколи не розпадеться. Тільки не ми.

Те, що Наомі нічого не відповіла, а просто лежала на траві в своїй жовтій сукні, дивлячись на місяць та широко посміхаючись, здавалося, не мало особливого значення. То була просто Ней, у своєму репертуарі.

Але наступного дня вона зникла, і все почало розпадатися.

І лише тепер, озираючись на той день, я розумію, що так вона казала нам: «До побачення».

28

Я поринула в спогади й музику і зрозуміла, що не забрала Ґрейсі, уже майже вдома. Її уроки закінчилися сорок хвилин тому. Чорт. Дістаю телефон із кишені, розвертаюся й починаю бігти.

Я телефоную мамі, але вона не відповідає, тож я намагаюся на бігу заґуґлити номер школи й набрати його. Умикається голосова пошта.

– Алло! – волаю я, важко дихаючи в автовідповідач. – Привіт! Я мала забрати Ґрейсі Сондерз, але запізнююся, тож…

Телефон пікає, сповіщаючи про те, що мені телефонують, і я зупиняюся.

– Де ти? – питає мама, щойно я приймаю виклик.

– У мене був важкий день у школі, – кажу я, від усього серця бажаючи попросити маму, щоб вона обійняла мене. – А потім я ходила до Наомі… тож, пробач, я забула.

– Зі школи телефонували, – сказала мама крижаним голосом. – Ґрейсі всі очі виплакала. На щастя, місіс Петерсон із сусіднього будинку завезла її додому, але вона й досі ще не заспокоїлася. Краще тобі прийти й пояснити їй, чому ти про неї забула.

Вона завершує виклик. Чорт.

Мама відчиняє двері, коли я іду по доріжці.

– Я думала, тобі хоча б на Ґрейсі не начхати, – каже вона.

– А мені й не начхати, на відміну від вас, – кажу я. – Просто в мене справді був дуже-дуже гівняний день. Де вона?

– Дуже гівняний день – не поважна причина для того, щоб лишити семирічну сестру саму на майданчику.

– Ага, не те що горілка, – відрізаю я, і вона міцно хапає мене за руку.

– Знаєш, Емі, мені це вже остогидло. Ти забуваєш, що ти дитина, а я – доросла.

– У якої було таке сильне похмілля, що вона не могла забрати зі школи свою доньку? – питаю я, вириваючись і збігаючи сходами.

– Швидко повернися! – кричить мама мені навздогін.

Ґрейсі лежить на підлозі з ляльками, теліпаючи в повітрі ногами в білих шкарпеточках.

– Пробач, малеча, – кажу я. Вона повертається до мене й усміхається.

– Я плакала, – каже вона. – Шмарклі, сльози, все таке. Мені дали печиво.

– Я жахливий сиблінг, – сідаю поряд з нею на підлогу.

– Мене підвезла вчителька на машині, нікому так не щастить. А що таке сиблінг?

– Брат або сестра.

– О так, тоді ти сиблінг! – Ґрейсі міцно мене обіймає.

– То ти не ненавидиш мене, як усі інші? – питаю її, готова розплакатися. Я втомилася бути сильною, і тепер мені складно навіть просто не плакати.

– Ні, – каже Ґрейсі. – А хто тебе ненавидить?

– Не ти, – кажу я, – і все це не має значення.

Коли Ґрейсі залазить мені на руки, я чую дзвінок у двері.

– Хочеш, пограємо в чаювання?

– Ні, – кажу я.

– Кепсько, бо ти мені винна, – радісно каже вона. – Я – королева, а ти – принцеса.

Я ще не відпила зі своєї уявної чашки, коли мама почала кричати з першого поверху, і з її наближенням до кімнати Ґрейсі кожне слово ставало гучнішим.

– Як ти могла? ЯК ТИ МОГЛА?

Вона стає у дверях і тицяє мені папірець.

– Як ти могла, – повторює вона ще раз. – Я знала, що сорому в тебе немає, та невже ти взагалі ні про кого з нас не думаєш?

– Ти про що? – дивлюся на папірець. Він має знайомий вигляд, але я не можу зрозуміти чому.

– Господи, Емі. Одягатися отак – це одне… – вона вказує на мене, – але домагатися своїх друзів? Ти огидна.

Я обережно знімаю свою тіару та встаю.

– За хвилинку повернуся, ваша величносте, – кажу я, роблячи реверанс Ґрейсі, яка великими очима спостерігає за тим, як ми виходимо на сходи. Я зачиняю за собою двері.

– Що це таке? – тихо питаю я.

– Дуже шкода, що ти… не можеш бути нормальною, – сичить вона на мене. – Але це? Її батько юрист, тобі це чудово відомо, правда ж?

Вона зминає шматочок паперу в кулаці й кидає мені. Паперова кулька приземляється біля моїх ніг. Я повільно нахиляюся за нею.

Ваша донька намагалася зґвалтувати Роуз Картер.

– Ти що, на наркоті? – питає вона.

– Мам, усе не так, – кажу я, намагаючись заспокоїтися, щоб голос не тремтів, хоч дрож наростає в кожному м’язі. – Це брехня.

– То ти не робила цього з Роуз? – Вона хапає мене за зап’ясток і тягне до своєї спальні – це боляче. Запах гнилого дихання й брудної білизни в її кімнаті викликає