Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

розбавлені ліки, і до того ж пече розбиту губу і в роті навколо ясен. Я ковтаю проти власної волі, і шлунок скручується й булькотить. Але я п’ю ще і ще. І ще. Один великий ковток за іншим. За межами мого металевого бункера, на фарбі якого вишкрябано імена дітей і величезні члени, починається дощ, навскісні штрихи води перефарбовують землю навколо гірки у темніший відтінок, а я досі п’ю. Поступово мій язик звикає до цього смаку, і біль на обличчі притлумлюється. Ще і ще трішки, і біль у грудях і в животі тамується, майже повністю зникаючи з поля зору, так ніби нічого – ні живе, ні мертве – у цьому Всесвіті абсолютно мене не стосується.

Тепло з живота розливається хвилями по всьому тілу, і хоча мої щоки та кінчики пальців холодні, як лід, я не відчуваю холоду. Коли світ перекошується, я зісковзую разом із ним на жорсткий бетон. Я чую власний сміх, який видається далеким, так ніби я спостерігаю за цією дівчинкою з напівпоголеною головою та розбитим обличчям, за дівчинкою, яка лежить на землі. Я бачу, як її голова опускається в бруд і недопалки. Виливаючи останній ковток горілки собі в рота й проливаючи рідину собі на обличчя так, що вона затікає в рану на щоці й губі, я бачу, як та дівчинка лежить там, так ніби мене більше немає в моєму тілі. Я бачу, як прозорі, мов горілка, сльози, стікають моїм обличчям до вух. Я бачу, як дівчинка плаче і плаче, і тіло її трясеться, а груди стислися, наче кулак, і я чую, як один за одним із неї вириваються схлипування, але не відчуваю їх, і це добре. Це дуже добре. Я дивлюся туди, де верхня частини гірки формує наді мною щось на кшталт даху, він заплетений брудними павутинками, поцяткований кульками жувальної гумки, але там є щось іще. Щось дивне, чого там не мало бути, але я не розумію чому, і воно починає хитатися то праворуч, то ліворуч, аж поки я вже не знаю, стою я або лежу. Мені начхати, мені не страшно. Мені хочеться просто заплющити очі й дозволити світові хитатися й крутитися за моїми повіками, поки я не перестану цього помічати.

29

Якась сила намагається вивернути мені шлунок через рот, тож я різко сідаю, повертаючись у світ болю, якраз вчасно, щоб не виблювати на себе.

Я насилу стаю на коліна, голова не встигає за тілом, і я знову здригаюся і вибльовую на землю калюжу прозорої рідини.

– Чорт. От лайно. Чорт.

Я знаю, що вимовляю ті слова вголос, але голос той зовсім чужий, низький і грубий. Чорт. На вулиці зовсім темно, і я страшенно змерзла. Я обіймаю себе руками, намагаючись дати трохи тепла своїм зболеним суглобам, але його немає. Все болить: обличчя пульсує, серце калатає, але найгірше те, що я, напевне, й досі п’яна, бо, коли я намагаюся встати, земля поводиться так, ніби заприсяглася запустити мене в космос.

Боже. Я виповзаю з-під гірки й намагаюся встояти на ногах, тримаючись за іржавий метал і вдихаючи прохолодне повітря. Тоді я і помічаю, що не сама. Якась фігура в темному одязі катається на гойдалці. Я б, можливо, і не помітила її, якби не скрип незмащеного ланцюга. Капюшон на бейсболку, зсутулені плечі. Глянувши на цю фігуру, я мала б відчути дотик страху, небезпеку. Діти ніколи не приходять покататися на гойдалці о такій годині.

Але мені не страшно. Ось, що горілка робить із людьми.

Вона забирає всі емоції, позбавляючи страху. Я тхну, у мене все болить, але я безстрашна. На коротку мить мені стає шкода мами: якщо лише так вона може дотягнути до вечора, то вона постійно до смерті налякана.

Сідаю на сусідню гойдалку поряд із фігурою й почуваюся покидьком, бо ця гойдалка для малюків, і я можу вмоститися на ній, лише як папуга на жердині. Це недоладно й незручно, але тепер я вже не можу злізти. Якщо я зараз злізу, то видаватимуся ще гіршим покидьком. Фігура не рухається, обличчя не видно в тіні капюшона, але зброї теж не видно – просто бліді, тонкі, знайомі пальці, що обплелися навколо ланцюга. І потім я розумію, де раніше бачила цю каблучку з ромашкою – це каблучка Наомі, вона носила її якраз до зникнення.

– Наомі? – шепочу її ім’я. Вона померла? Це привид? Дивлюся на гірку, щоб перевірити, чи не лишилося моє тіло там, але ні. Це я, а це вона, це, без сумніву, її довгі пальці.

– Ней?

– Йобчики-горобчики! – Ашира повертається до мене, і її обличчя перекошується від огиди. – Господи, що з тобою сталося? Не дивно, що тобі ввижається привид моєї сестри. До речі, вона жива. Поки що.

– Що ти тут робиш? – питаю в неї. – Тут небезпечно!

– До тебе було безпечно. Я прийшла подумати, – каже Аш. – Я не можу думати вдома чи в лікарні, а я намагаюся розгадати тату.

– Що? – здається, я на кілька тактів відстаю від реальності й не розумію, що вона каже.

– Я знаю, чого ти набухалася, – каже Ашира, коли я не відповідаю. – Я не хотіла заводити цю розмову в лікарні, бо здавалося, що ти тримаєшся. Але тепер… Усі цілий день говорять про цю дурню. Спершу ти її поцілувала, потім схопила за цицьку, потім запхала руку в трусики. І – вишенька на торті – в останньому дописі, який я бачила, писалося, що ти зробила собі штучний член і дістала його на ліжку.

– О Господи, – усе моє тіло так зіщулюється від жаху, що аж тверезіє. – Я зробила собі член, цікаво, з чого? З картонок від туалетного паперу й пляшки мийного засобу? Господи, я дівчина, якій подобаються дівчата, та я взагалі тримаюся від членів подалі.

Аш сміється.

– Тролі над таким не замислюються.

– Чорт, я ніколи не повернуся до школи. Ніколи.

– Повернешся.

Аш дивиться вперед, у шпарину між двома висотками, де сяють вогні шикарних пентхаусів і мерехтять високо в небі ліхтарі кранів, що зводять нові хмарочоси.

– Спробуй зникнення й, можливо, спробу самогубства сестри і побачиш, скільки розмов здійметься навколо, – це певний знак, що до школи можна повертатися. А спроба полизатися з Роуз Картер – це дрібниці. Трясця, та всі з нею лизалися.

– А от і не всі, – кажу я. – Чорт, тепер я почуваюся членом товариства