Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

кросівки, чийсь рушник, туалетний папір та пластикова пляшка з шампунем. Я зиркнув на годинник. За чверть дванадцята. «Коли ж вони полягали, — подумав я, — якщо опівдні все ще відсипаються мов ховрахи?».

Обережно закинувши наплічник на одне з вільних ліжок, я вийшов з кімнати. Нехай хропуть — не буду заважати.

Я спустився назад, зайшовши в хол на першому поверсі, і несподівано звернув увагу на речі, які раніше чомусь не помічав: круг мене лежали чиїсь наплічники, брудний велосипедний шолом, порожні банки з-під пива та інший мотлох. За спиною пролунав тихий, але неприємний скрип дверей. Я обернувся, зустрівшись поглядами з сильно підпухлим, пом’ятим і страшенно заспаним бекпекером. Вийшовши зі своєї кімнати, він підсліпувато кліпнув на мене, затим проскрипів «хело!» і почовгав у туалет.

«Значить, люди все таки є», — зазначив я.

Після того, як заспаний незнайомець зник у ванній кімнаті, в хостелі знову запанувала цупка тиша.

Я стенув плечима, встромив руки в кишені і почовгав на відкриту терасу. До веранди вів коридор, що проходив через запустілий бар та продовгувату залу з двома більярдними столами. В проході я несподівано відчув, як мої ніздрі лоскоче вельми неприємний кислуватий запах. Я не міг встановити його походження, але він нагадував мені щось подібне до… Колись у дитинстві я літав на куцому гвинтовому «АН-2» (його в народі називають «кукурузником» або «етажеркою»). «Кукурузник» літає повільно, через що цей літак є дуже чутливим до турбулентних повітряних потоків. Пригадую, під час одного польоту «етажерка» потрапила в кілька повітряних ям поспіль. Половину пасажирів (в тому числі і мене) знудило… Так ось, запах у коридорі чомусь навіяв мені спогади про дитинство, викликавши неприємні асоціації з салоном «закачаного» АН-2 після приземлення.

У більярдній я теж нікого не зустрів, зате на терасі нарешті побачив першого нормального і цілком притомного мешканця хостелу. Худий та кирпатий хлопчина сидів, підібгавши під себе ноги, і щось клацав на ноутбуці, що стояв перед ним на столі. Втім, незабаром стало зрозуміло, що незнайомець тільки на перший погляд видався нормальним, позаяк тільки-но я ступив на терасу, то відразу запримітив, що в бідолахи тугим бинтом перемотана вся голова — від вух та лоба аж до тім’ячка.

«Щось у дідька не так із цим місцем», — подумалось мені. Але вголос проказав:

— Привіт! Як ти?

Хлопець на мить відірвався від ноутбука і зацікавлено глипнув на мене.

— О, чувак, привіт! — а тоді несвідомо доторкнувся пальцем до бинтів на голові і, похитавши головою, непевно проказав: — Ну я, можна сказати, нормально. А ти, бачу, щойно припхався. Звідкіля ти?

— Я сам з України, а приїхав нічним автобусом із Фоз-ду-Іґуасу.

— Ясно… — якось безбарвно протягнув хлопець.

Судячи з того, що він геть не здивувався, з якої далечіні я причвалав, а також з його дивної дикції, чіткої і правильної, але геть не схожої ні на британську, ні на американську англійську, я зметикнув, що мій новий знайомий теж причалапав до Бразилії звіддалік. Можливо, з Австралії.

— Я, до речі, Макс, — зрештою відрекомендувався я.

— Стіві, — простягнув руку хлопець. — Я з Нової Зеландії. Дуже приємно познайомитись!

Південь острова Санта-Катарина

Не чекаючи запрошення, я всівся на стілець супроти Стіві.

— А я вже зустрічав одного новозеландця, — кажу, щоб якось підтримати розмову.

— Оу, справді, — невиразно хмикнув мій співрозмовник.

— Так. Його звуть Мартін. Але він уже полетів додому. Ви з ним часом не перетиналися?

— На жаль, ні, — Стіві говорив, не відриваючи очей від ноутбука.

— А де всі? — після нетривалої паузи спитав я.

Хлопець нарешті відхилився від комп’ютера і подивився на мене. Незрозуміло чому, він зморщив лоб і носа.

— Сплять, — коротко відрубав Стіві.

— Сплять?

— Ага. Вчора в клубі на північному березі була грандіозна вечірка. Понапивалися і хропуть.

— Он воно що, — все відразу стало на свої місця.

— Тільки я один не ходив, — ображено надув щоки новозеландець, — через оце, — він знову ткнув пальцем у бандаж на голові. — Ближче до другої почнуть потроху вилазити на сонце.

— І часто тут таке?

— Вечірки?

— Типу того…

— Ну, так… Десь через день. Це ж Санта-Катарина. Народ саме для цього сюди й приїжджає.

Мені схотілось заперечити, що я приїхав сюди зовсім не для того, аби валандатися по клубах, але в останній момент роздумав і промовчав. Навряд чи Стіві зрозумів би мене.

Насамкінець я відважився і запитав:

— А що в тебе… ну, з головою?

Новозеландець насупився і якось дуже серйозно подивився на мене.

— Не пам’ятаю.

Я і собі прискіпливо зиркнув на нього. Стіві знову морщив носа й супив брови, видно, дійсно не міг нічого пригадати. Вирішивши більше не мучити хлопця розпитуваннями, я підвівся, кинув на прощання «see you!» і почалапав у свою кімнату…

* * *

А тепер давайте поговоримо про бразильських красунь. Гадаю, залитий сонцем, напівзасипаний піском, обрамлений чорними скелями, стрункими пальмами та хвойними гаями острів Санта-Катарина, якраз відповідне для цього місце.

Якщо не брати до уваги аеропорт у Сан-Паулу, то перших бразилійок мені вдалося нормально роздивитись аж у Фоз-ду-Іґуасу, тільки після того, як я вибрався з непрохідних і безлюдних нетрищ Пантаналу. Хай пробачать мені мої читачки, але дівчата виявилися дебелими, неохайними і з грубими, наче витесаними сокирою, рисами лиця.

На жаль, нічого не змінилося, коли я спустився ще далі на південь, до курортного Флоріанополіса. Найбільше мене вражала неохайність, з якою бразильські представниці прекрасної статі ставляться до своєї зовнішності. Нерідко я спостерігав дівчат, що вибиралися на пляж з немитим і нечесаним волоссям, в жахливих купальниках, котрі більше нагадували обривки нічної піжами. Про манікюр чи педікюр я взагалі мовчатиму. І це на пляжі! Де чоловіки зазвичай тільки тим і займаються, що роздивляються жінок. Звісно, траплялися приємні винятки, одначе за іронією долі, єдина дівчина, яка мені по-справжньому сподобалася під час поневірянь Бразилією (ми познайомилися, блукаючи разом із Мартіном та Хесусом по Фоз-ду-Іґуасу), виявилась… парагвайкою.

Тож після трьох тижнів у Бразилії моя віра у славнозвісну красу бразилійок сильно похитнулася. Поки я не зустрів жодної з тих пишногрудих засмаглих брюнеток, які можна побачити по телевізору під час трансляції великого карнавалу в Ріо або ж на рекламних проспектах танцювальних шкіл самби. Я вже навіть почав думати, чи не є краса бразильських жінок порожнім міфом, створеним кількома розцяцькованими моделями. Одначе невдовзі життя показало, що я помиляюсь. Бразилія реабілітувалась, і я побачив достатньо красунь, аби