Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

* * *

Бразилія — доволі небезпечна країна, це загальновідомий факт. Бідацькі квартали, що носять назву фавели і де панує тотальне беззаконня, вже давно стали відомими на цілий світ. Я жодного разу не чув, щоби хтось чужий зміг вибратися звідти не пограбованим. Нерідко у фавелах чиняться вбивства. За статистикою, в одному Ріо-де-Жанейро щодня розбійні напади здійснюються на півтори сотні людей, троє з яких гинуть від рук бандитів. Три насильницькі смерті на день — це, погодьтеся, немало навіть для такого мегаполіса, як Ріо.

Причин того чимало. Можна багато говорити про величезну територію країни, значна частина якої вкрита непрохідними болотами або джунглями, де здійснювати будь-який контроль, як адміністративний, так і поліцейський, практично неможливо. Можна згадати також про численну наркомафію, чиє ім’я овіяне незрозумілим романтизмом і нерідко стає синонімом до легкого збагачення. Але насправді основною причиною напруженої криміногенної обстановки є жахлива нерівність бразильського суспільства. 180-мільйонна країна нараховує немало заможних прошарків, а водночас є люди, яким просто нема за що прогодуватися. Цілком очевидно, що їм лишається одне — ставати на шлях розбою. Грабують ці хлопці зовсім не тому, що хочуть бути крутими гангстерами. Вони стають бандитами через те, що у них просто нема чого їсти. Якщо сьогодні такий безталанний злодюжка не обчистить хоча б одного клаповухого туриста, завтра його сім’я залишиться ненагодованою.

Португалець Хесус якось розказував, що одного дня в Ріо на його очах у якогось бідолашного бразильця безцеремонно відібрали машину. Причому все відбувалося завидна і в людному місці, неподалік славнозвісного пляжу Копакабана. Автомобілі зупинились на червоний сигнал світлофора, коли раптом один з пішоходів дістав револьвер, підійшов до найближчого водія і приставив дуло до скроні. Затим він жестами наказав чоловікові залишити авто. Шофер, звісно, не смикався: розвівши руки в боки, обережно вийшов із салону. Нальотчик миттю заскочив усередину і чкурнув світ за очі. Все тривало не більше кількох секунд. Свідків було осіб сорок, проте ніхто нічого не міг вдіяти.

Для туристів у Ріо існує кілька неписаних правил, одне з яких категорично забороняє з’являтися на вулицях міста після 21:00, особливо наодинці. Якщо у вас не все гаразд з головою, і ви все ж надумали прогулятися якою-небудь алеєю, щоб помилуватися зорями, ніхто, в тому числі поліція, за вас не відповідає. Після 21:00 можете горлати «Help! Help!» до помутніння в очах, але допомогти вам зможе лише Господь Бог. Ще одна аксіома гласить: якщо вас грабують — віддавайте все, що маєте, і в жодному разі не опирайтесь. Краще втратити гаманець і залишитися живим, аніж корчити з себе героя і схопити гарячу кулю поміж очі.

На Санта-Катарині криміногенна ситуація значно спокійніша. Та все ж навіть тут потрібно дотримуватися певних правил. Зокрема, ніхто сам по собі не ходив і не їздив на вечірки у клуби. Це пов’язано з тим, що заклади такого штибу розкидані по всьому узбережжю на чималій відстані один від одного, а тому іноземець, котрий напідпитку повертається у свій готель з дискотеки, був би ідеальною мішенню для злодіїв. Аби уникнути різних неприємних ситуацій, власники диско-барів вигадали так звану «службу доставки клієнтів».

Усе відбувається у такий спосіб. За день-два до запланованої вечірки спеціальний менеджер (переважно, сексапільна дівчинка з дуже приємним голосом) об’їжджає всі готелі та хостели, де робить оголошення про запланований захід. Ті, хто бажає потрапити на нічну «паті», записують свої імена у спеціальний список і відразу платять за вхід. У призначений день, приблизно об 11-ій вечора, диско-клуб виділяє спеціальний автобус (часом навіть декілька), який об’їжджає всі готелі, забираючи клієнтів на вечірку. О 4:00 ранку той самий автобус розвозить усіх назад.

Як бачите, все дуже просто, зручно і головне — безпечно…

Під вечір другого дня у мій хостел завітала симпатична пишнотіла бразилійка з виразистою фігурою та велетенськими круглими очима. Свій невисокий зріст дівчина цілком і повністю компенсувала напористістю та завзяттям. (До речі, на її візитці, яку вона вручила мені при зустрічі, значилося прізвище «Soroka». Я поцікавився, чи не має вона родичів серед росіян чи українців. Виявилось, що дід бразилійки колись давно емігрував з України. Вона сама, на жаль, не розмовляє українською, але її мама ще й досі володіє мовою.)

Згадана дівуля провела в хостелі майже годину і весь цей час займалася тим, що ловила постояльців і рекламувала їм якусь зіркову вечірку.

— Привіт, як справи? — починала вона, вхопивши за руку якогось постояльця. Не давши йому оговтатись, вродливиця перла в наступ: — Ти тут давно? О, щойно приїхав! Чудово! Завтра на острові грандіозна вечірка — Жоакінья біч-паті! Ти не чув про Жоакінья біч-паті? Не може бути! Неможливо побувати на Санта-Катарині і не відвідати цю легендарну подію! Чудова музика, неперевершене світло, безкоштовні напої! П’ять годин екстремальних веселощів! Усього за вісімдесят реалів! Послухай, це ж унікальна пропозиція! Достатньо лиш поставити своє ім’я… Ось тут…

Вона продовжувала в такій манері, поки нещасна жертва, застукана зненацька в одному з коридорів хостелу, не капітулювала.

Мене Сорока перехопила біля виходу в той момент, коли я збирався змотатися в супермаркет купити собі щось на вечерю. Всунувши мені в руки візитку, бразилійка зачала свій експресивний монолог. Однак я не збирався на диско-паті, а тому відразу обірвав її, чемно переключивши розмову на з’ясування походження її прізвища. Все, може, і обійшлося, коли б у цей час повз мене не просунувся Стіві.

— Агов, Стіві! — махнув я рукою, на якусь мить відвернувшись від Сороки. — Ти був минулого тижня на Жоакінья біч-паті? Це щось цікаве? Варто туди пертися чи ні?

Реакція хлопця була доволі несподіваною. Стіві зблід і напружився. Він так міцно стиснув губи, що вони аж посіріли. Його очі вчепилися в моє лице, і я виразно розрізнив у них… переляк змішаний з відчаєм. Зрештою хлопець трохи нахилив макітру вбік і багатозначно тицьнув пальцем на бинти.

— Не зрозумів… — промовив я.

— Жоакінья біч-паті, — тихо пояснив Стіві.

Його нижня губа помітно тремтіла. Затим хлопець кілька разів смикнув свою незугарну майку.

— Бачиш майку? Якесь дрантя, а не майка, еге? А в мене колись була класна футболка. Моя улюблена.

— І що?

— Нема, — коротко відрубав новозеландець.

Мене огорнуло дивне відчуття, що я достеменно знаю відповідь на наступне питання. Та проте запитав:

— Де вона?

Стіві багатозначно захитав головою.

— Жоакінья біч-паті…

Потому хлопець опустив погляд униз і підняв ліву ступню, ткнувши на свої похідні