Роберт Льюїс Стівенсон - Твори в п'яти томах. Том 1

До першого тому творів Р.-Л. Стівенсона входять роман «Острів Скарбів» (вперше опублікований у 1881–1882 рр. у журналі; 1883 р. вийшов окремим виданням) та цикли оповідань «Клуб самогубців» і «Діамант Раджі» (вперше опубліковані 1878 р.), повість «Будинок на дюнах» (вперше опубліковано 1880 р.), оповідання «Ночівля Франсуа Війона» (вперше опубліковано 1877 р.) — з двотомного збірника «Нові арабські ночі» (1882). Крім того, вміщено вірш Р.-Л. Стівенсона «Незважливому читачеві», есей «Як постала ця книжка» (1894) — твори, присвячені «Острову Скарбів», та есей М. Калиновича «Роберт-Луїс Стівенсон».

Роберт-Луїс Стівенсон

ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ. ТОМ 1

Острів скарбів

Нові арабські ночі

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Видання підготовлено на замовлення

Міністерства культури України

видавництвом «Українознавство»

Упорядник і редактор Олександр РИБАЛКО

НЕЗВАЖЛИВОМУ ЧИТАЧЕВІ

Як повісті про моряків,

Про острови, пригоди, шквали,

Про тайни схованих скарбів

І мандрівців, що їх шукали,

Про лиходіїв, що зливали

Людською кров'ю чардаки[1], —

Як до смаку тобі припали,

Юначе, давні ті книжки,

Як Купер, Белентайн старий

Для тебе автори бажані, —

До рук ти сміливо бери

Просте моє оповідання.

Коли ж вітрила в океані

Тебе не надять, — то покинь:

Хай зникне в тьмі пірат останній,

А з ним і я, як марна тінь.[2]

ОСТРІВ СКАРБІВ

Переклад Юрія Корецького з редагуванням Ростислава Доценка

Ллойдові Осборну,[3]

американському джентльменові,

присвячує цю оповідь, задуману

й нарешті завершену в згоді з

класичними його смаками, —

вдячний за багато спільно

проведених приємних годин —

автор

Частина перша

СТАРИЙ ПІРАТ

Розділ І

СТАРИЙ МОРСЬКИЙ ВОВК У ЗАЇЗДІ «АДМІРАЛ БЕНБОВ[4]»

Сквайр[5] Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про Острів Скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розміщення острова, та й то лише тому, що не всі ще скарби звідти вивезли. Отож року Божого 17… я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька був заїзд «Адмірал Бенбов» і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк з рубцем від шаблі на щоці.

Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі й пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля:

П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Голос у незнайомця був по-старечому тонкий і хрипучий, наче він надірвав його, тягнучи кабестана.[6]

Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг,[7] і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його пити, як великий знавець, смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.

— Бухта нічогенька, — пробурмотів він нарешті. — Непогане місце для шинку. І багато народу, друзяко?

Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.

— То й гаразд! — сказав моряк. — Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! — гукнув він чоловікові, що прикотив візка. — Під'їжджай сюди, допоможеш втягти скриню. Я перебуду тут який час, — провадив він далі. — Чоловік я простий. Ром, шинка, яєчня — і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще он та скеля, з якої видно в морі кораблі… Як мене звати? Та що ж, зовіть хоч би й капітаном… Еге, я бачу, що вас непокоїть… Маєте! — і він кинув на поріг три-чотири золоті монети. — Нагадаєте мені, коли вони вичерпаються, — промовив він, суворо глянувши на батька, мов командир на підлеглого.

І справді, хоч одяг у нього був поганенький, а мова не дуже поштива, він зовсім не скидався на простого матроса: радше можна було подумати, що це штурман або шкіпер, звиклий командувати, а то й кулаком орудувати. Чоловік з візком розповів нам, що незнайомець прибув поштовим диліжансом учора вранці до «Готелю короля Георга» і став розпитувати, які в цій околиці є заїзди над морем. Почувши, мабуть, добрі відгуки про наш заїзд і довідавшись, що він стоїть на відлюдді, капітан обрав його собі за місце постою. Оце й усе, що ми змогли дізнатись про нашого гостя.

То був дуже мовчазний чоловік. Цілі дні він сновигав берегом бухти або вибирався на скелі зі своєю мідною підзорною трубою. А вечорами сидів у світлиці в кутку біля коминка й попивав міцний ром, змішаний з водою. Здебільше він не озивався, навіть коли до нього зверталися — тільки кине раптом лютий погляд і засопе носом, немов корабельна сирена в тумані. Ми й наші відвідувачі невдовзі призвичаїлися не турбувати його. Щоразу, повернувшись з прогулянки, він запитував, чи не показувалися біля заїзду які-небудь моряки. Спочатку ми гадали, що він питає про це, бо йому нудно на самоті. Але зрештою завважили, що він, навпаки, силкується уникати сторонніх. Коли якийсь моряк, пробираючись надбережною дорогою до Бристоля, завертав до «Адмірала Бенбова», наш капітан наважувався вийти до світлиці, тільки поглянувши на відвідувача з-під завіски на дверях. У присутності такого гостя він звичайно сидів тихенько, наче миша.

Для мене принаймні тут не було ніякої таємниці, бо я став, так би мовити, співучасником його тривог. Якось він одвів мене вбік і пообіцяв платити по чотири срібні пенси першого числа кожного місяця, якщо я «пильнуватиму одноногого моряка» і повідомлю його, себто капітана, відразу, тільки-но цей моряк з'явиться поблизу. Коли ж надходило перше число і я звертався до нього по обіцяну винагороду, він лише сопів носом і люто косував на мене. Але вже до кінця тижня змінював гнів на ласку, приносив мені чотирипенсовика і повторював наказ «пильнувати одноногого моряка».

Зайве й казати вам, що цей одноногий моряк не полишав моєї уяви й серед ночі. У штормову ніч, коли вітер хитав усі стіни нашого будинку, а прибій ревів у бухті й поміж скель, він ввижався мені вві сні в тисячах образів, страшний, мов тисяча дияволів. Я бачив його іноді з ногою, відрізаною до коліна, іноді — відтятою по самісіньке стегно. Часто він з'являвся переді мною у вигляді моторошної потвори, так і народженої з однією