Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

кросівки, товсті, незграбні, з масивною підошвою, дуже недоречні у таку спеку.

— Спекотно сьогодні, — мовив він. — А тиждень тому я мав круті фірмові шльопки.

— І?… — видихнув я.

— Там само, де й футболка, — спересердя змахнув рукою Стіві. — Жоакінья, чорт би її забрав, біч-паті, чувак…

А потім новозеландець загадково огледів мене і, ховаючи в устах посмішку, проказав:

— Вона тобі сподобається… Підписуйся, не роздумуючи…

Такий несподіваний кінець розмови спантеличив мене. Помітивши, що я сумніваюсь, бразилійка знову затараторила, наче кулемет, поливаючи мене зливою завчених англійських фраз. Підсвідомо я розумів, що нічна вечірка — це зовсім не те, що потрібно змореному джунглями мандрівникові, однак притлумлене бажання довідатися, що ж воно таке, ота Жоакінья, не дозволяло вимовити рішуче «ні». Я довго дивився услід худій спині новозеландця, котра поволі віддалялась у півтемряві і зрештою подумав: «А чому б і ні?».

— Я згоден, — твердо кажу до Сороки.

Дівчина полегшено зітхнула.

— Great! Запиши тут своє прізвище. Завтра за тобою заїдуть. Приблизно об одинадцятій вечора.

— О’кей, я чекатиму, — заносячи своє ім’я в її зошит, я краєм ока побачив кілька інших прізвищ, що тулилися під назвою нашого хостелу.

— Тоді бувай!

— Щасти! І передавай вітання своєму дідусеві!

Потому я таки зганяв у супермаркет, купив усе необхідне, зварив макаронів і зробив собі салат.

Під час вечері я всівся на веранді за одним столом зі Стіві. Дещо все-таки непокоїло мене, і я збирався поставити кирпатому новозеландцю кілька питань.

— Смачного, — сказав я, опускаючись на стілець поруч із хлопцем.

Стіві кивнув. Він наминав якусь коричневу бурду власного приготування, запиваючи її «Pepsi». Заправивши рот макаронами, я несміливо почав:

— Слухай, я все в тебе хотів спитати: що трапилось з твоєю головою? Це все через ту вечірку?

— Ех… — зітхнув Стіві.

— Не хочеш — не розказуй, — чемно сказав я.

— Та не в тому річ, що не хочу. Я ж тобі вже казав, я нічого не пам’ятаю.

— Що, взагалі нічого?

— Ну… — зам’явся мій співрозмовник, — не те щоб зовсім нічого… Пригадую, як їхали на вечірку… Славна підібралась компанія… Невдовзі потрапили на пляж: музика, світло, дівчата — словом, усе, як у людей. Було класно — сам побачиш. А потім хтось прибіг і сказав, що в барі роздають халявну кампірінью. І ми поперли в бар.

Новозеландець удруге тяжко зітхнув і, затинаючись, продовжив:

— Я не зразу розібрався, що в тій бурді 80% кашаси. П’єш — наче звичайний «Sprite», солодкуватий з бульбашками, тільки язик трохи більше щипає… А далі — все як у тумані. Пам’ятаю, що танцював, щось кричав, кудись ліз… а після… ну не знаю… все наче обірвалось…

— А голова? Що з головою сталося?

— Та не знаю я! — завівся Стіві, з розпуки перестаючи жувати. — Наступного ранку я прокинувся у величезній прохолодній палаті в міській лікарні Флоріанополіса. З перебинтованою головою і купою болючих подряпин на лиці. Поруч лежало чоловік двадцять. З різних хостелів, але всі з тієї клятої вечірки. Хто з переламаною рукою, хто з потрощеними ребрами, хто з підбитим оком, вибитими зубами чи ще якимись травмами. Троє, здається, взагалі валялись без свідомості.

Я насуплено мовчав, міцно стуливши рота.

— Я лежав у якомусь дранті, — неохоче пригадував далі хлопець. — На мені була чужа майка, брудна й велика. Моїх шортів, шльопок, кепки і окулярів ніде не було. Крім того, я з жахом виявив, що загубив свій гаманець з грішми та документами.

— Ого! — вигукнув я. — Це вже серйозно! Чому ти раніше про це не сказав?

— Гаманець того ж дня передали мені в хостел. Його знайшли прибиральники, котрі вичищали praia Joaquina після гулянки. Все було на місці. Навіть гроші. Зате одяг, зрозуміло, зник безслідно. Єдина добра новина: у мене не підтвердився струс мозку, через що вже після обіду лікарі відпустили мене.

— І ти навіть не здогадуєшся, де так роздовбав собі тім’ячко? — не вгавав я.

— Ні. Чуваки, які були зі мною, припускають, що я поліз на скелі і стрибав у воду… Але трохи не дострибнув. Я бачив ті скелі… Якщо вони мають рацію, то я просто не знаю, як не розбив свою макітру на друзки…

— А може, є якісь інші свідки? — припустив я.

— Свідки, навіть якщо вони не потрапили в лікарню, теж мало що пам’ятають. То була дійсно феєрична вечірка.

Кілька хвилин ми мовчали, зосереджено працюючи виделками. Хоча було помітно, що Стіві безповоротно втратив апетит. Зрештою новозеландець відставив тарілку і звів погляд на мене:

— Ти не переживай, все буде о’кей. Просто не пий багато кампіріньї.

* * *

День минув швидко, час «ікс» невмолимо наближався.

О пів на одинадцяту всі учасники Жоакінья біч-паті зібрались у центральній залі хостелу на першому поверсі. Зі мною їхало п’ятеро австралійців, всі як один — високі, плечисті, накачані. Швидко познайомившись, ми розговорились і я дізнався, що у себе на батьківщині хлопці грають за одну й ту саму університетську команду в американський футбол. Зараз у них були канікули і перерва в чемпіонаті, от вони й вирішили гуртом змотатися в Бразилію.

Австралійці причепурились, мов на парад: у стильних джинсах, дизайнерських майках, напахчені і з прилизаними чубчиками. Не виникало жодного сумніву в тому, для чого вони пруться на ту вечірку. У мене ж нічого парадного з одягу не було. Я їхав на Жоакінью у кедах, шортах і майці, поверх якої вдягнув, закачавши рукави, звичайну сорочку.

Об 11:10 за нами заїхав мікроавтобус. Ми хутко повантажились і рушили. До Жоакіньї, чесно кажучи, було рукою подати, тому зовсім скоро ми зупинилися перед імпровізованим входом.

Для проведення вечірки вздовж усього пляжу відгородили чималу територію. Всередині розмістили критий бар та підвищену площадку для ді-джеїв. По периметру, захищені додатковою дротяною загорожею, стояли височенні чорні динаміки. Колонки гриміли настільки гучно, що дрібний пляжний пісок довкола них здригався, наче під час землетрусу. Над ними організатори натикали безліч різнокольорових прожекторів, котрі металися туди-сюди і блимали у такт оглушливій музиці. Інше кільце яскравих світильників смикалось на металевій рамі, встановленій над ді-джейською платформою.

Пляж загородили з трьох боків, вихід до моря лишався відкритим. Завдяки цьому можна було танцювати і розважатись, стоячи по пояс у воді. Щоправда, зовсім недалеко від берега проходила лінія буйків, вздовж якої постійно курсували два моторних човна з рятувальниками. За буйки суворо заборонялося запливати. Так організатори піклувались про безпеку захмелілих учасників вечірки.

Спершу все йшло точно так, як