Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

А по-друге, саме у Фоз-ду-Іґуасу ми з Маруською списались через Інтернет вперше з часу початку подорожі. Вона написала першою.

Діставшись до цивілізації, я першим ділом поліз у свій блог і виклав там кілька фотографій, де я рибалю на піраній в одній із заток Ріо Кларо, а також купаюсь посеред зубастиків. Я жартома підписав повідомлення: «Maksym Kidruk showing piranhas who’s the boss!». Наступного дня мені на e-mail надійшов лист від Маруськи (цілком в її стилі):

«Сподіваюсь, піраньї не відкусили „босові“ шматок жопи або іншу важливу для життєдіяльності та інших речей штуку:) Як справи? Коли повертаєшся? Може, зустрінемось?»

Мені важко сказати, що я відчував. Я не був здивованим, розчарованим, схвильованим або ж задоволеним. Мені просто було байдуже. Вона була далеко. І не тільки через те, що нас розділяли дванадцять тисяч кілометрів. Маруська опинилася надто далеко від мене, щоби якимось чином впливати на мене, мій стан, мій настрій, вона більше не мала щонайменшого впливу на рішення, які я приймаю. Замість грайливих синіх очей та кучерявого волосся переді мною висів розмитий образ, який більше не проймав мене, не бурунив мозок.

Але за своєю натурою я — не конфліктна людина. Зовсім не задумуючись про те, як воно розкрутиться далі, я відписав:

«Хело!

Жопа на місці. Всі інші штуки теж, і функціонують у нормальному режимі:)

Справи помаленьку. В Києві — 25-го грудня.

Обов’язково зустрінемось!».

Через півгодини надійшла відповідь:

«ОК. Приземлишся — маякуй. Буду чекати».

Відверто кажучи, все це виглядало трохи дивно. Я відкинувся на спинку крісла і неуважно постукував пальцями по клавіатурі. Знову почував себе кроликом, якого немилосердно тягне в пащу до удава, немов до якоїсь чорної діри в космосі. Хоча, повторю, у Фоз-ду-Іґуасу я тим зовсім не переймався. «Живи сьогоднішнім днем» і «Вирішуй проблеми відповідно до їх появи» — ось два простих правила, які не дозволять хвилюванням, необґрунтованим ваганням та сумнівам вкінець отруїти ваше життя. І я їх беззаперечно дотримувався.

В кімнату зазирнув Мартін:

— Хей, чувак, чого ти там возишся? Відлипни врешті-решт від монітора! Сьогодні наша остання ніч у Фозі, треба провести її з гідністю. Хесус уже готовий, ми вирушаємо!

— О’кей, — мотнув я головою, закриваючи нетбук. — Дай тільки мені взутись!

— Хутчій! Старий Луї (власник хостелу) показав мені шикарний бар у даунтауні.

Я натягнув кеди, навіть не зауваживши, наскільки швидко думки про кучерявку вивітрилися з моєї макітри. Зав’язуючи шнурівки, я думав лиш про те, о котрій годині слід повернутися до хостелу, щоби встигнути на нічний автобус до Флоріанополіса.

Резюме до цього розділу:

Три речі, які ви мусите зробити, перебуваючи у Фоз-ду-Іґуасу: побачити водоспади, відвідати дамбу «Ітаіпу» і засунути свою гепу в коловорот пригод у Сіудад-дель-Есте в Парагваї.

Розділ десятий

Joaquina Beach Party[59]

«Життя — це пляж», — так говорять про свій острів жителі сонячної Санта-Катарини. І це є абсолютною правдою, оскільки витіювата берегова лінія, котра в цілому нараховує аж 560 кілометрів, складається переважно із широченних піщаних пляжів.

Острів Санта-Катарина знаходиться в Атлантичному океані на південному сході Бразилії. Завдяки чудовій інфраструктурі цей регіон вважається одним з найбільш розвинутих у Бразилії. Втомлений мандрівник може знайти тут усе, чого тільки забажає для відпочинку: безлюдні пляжі, що тягнуться кілометрами, велетенські океанські хвилі — мрію кожного серфінгіста, галасливі вечірки, які тривають цілу ніч, прохолодні хвойні переліски, де можна сховатися від денної спеки, стрункі й кудлаті пальми, китоподібні піщані дюни, скелясті гори і багато чого іншого.

Санта-Катарина з’єднується з материком довжелезним залізобетонним мостом (якщо бути точним, то мостів насправді два, вони лежать паралельно один одному, просто один з них дуже старий і зараз не використовується). По обидва боки від мосту, і на материку, і на острові, розкинулось містечко з грецькою назвою Флоріанополіс [60]. Континентальна частина міста — це промислові райони, тоді як острівна частина є типовим колоніальним містечком.

Фактично, Флоріанополіс — єдине повноцінне поселення на Санта-Катарині. По всій іншій території розкидані більш-менш самостійні хостели, готелі, ресторани, диско-клуби, котрі гуртуються навколо одного із сорока двох пляжів острова або ж на березі внутрішнього озера під назвою Лагуна Консейсан (Lagoa de Conceicao). Незважаючи на таку відособленість деяких кварталів, усі будинки на Санта-Катарині формально належать до Флоріанополіса. Забудованих «острівців» надто багато і при цьому вони надто малі, аби кожного нарікати Власним ім’ям. Навіть якщо ви відпочиваєте в самотньому замизканому бунгало на Praia Solidao [61] за тридцять п’ять кілометрів на південь від справжнього Флоріанополіса, на поштовій адресі все одно писатиметься «Санта-Катарина, Флоріанополіс».

Я обрав Санта-Катарину для відпочинку після виснажливої та насиченої пригодами подорожі, плануючи провалятись кілька днів на пляжі. Після двох тижнів, проведених у насиченому задушливими випарами Пантаналі, це було вкрай необхідно.

* * *

Автобус приїхав на Санта-Катарину за годину до полудня. Я спав усю дорогу від Фоз-ду-Іґуасу, котра зайняла трохи більше тринадцяти годин.

В туристичному офісі, що втиснувся у крихітну комірчину на автостанції Флоріанополіса, я розпитав, де краще зупинитися, так, щоб не дорого і водночас не дуже далеко від основних пляжів. Молодий працівник, старанно вимовляючи англійські слова, порадив мені кілька хостелів на західному березі Lagoa de Conceicao. Звідти можна пішки дістатися до трьох найвідоміших пляжів Санта-Катарини: Моле, Жоакінья та Барра-да-Лагоа. До найдальшого — Барра-да-Лагоа — треба тюпати хвилин сорок, інші два лежать значно ближче.

— Крім того, від запропонованої нічліжки ходять чимало автобусів на південь острова до безлюдних пляжів. Раптом вам захочеться побути на самоті, — закінчив хлопець.

Я подякував, забрав у нього карту і заскочив у маршрутне таксі, котре менш ніж за п’ятнадцять хвилин доправило мене до пункту призначення.

Хостел виявився цілком пересічним. Від океану його відділяла низка скелястих пагорбів та піщаних дюн, що обрамляли Lagoa de Conceicao зі сходу. Щоправда, кімнати були чистими та дешевими.

Заселяючись, я звернув увагу на неприродну тишу в коридорах будівлі. Складалося враження, що мандрівний гуртожиток безлюдний. Порожнеча та безмовність спантеличили мене, адже за кілька днів наступало католицьке Різдво, і, наскільки мені було відомо, в цей час на острів мусила наїхати ціла купа народу, як з Бразилії, так і з інших країн Латинської Америки та Європи.

Зайшовши до своєї кімнати, я роззирнувся. Переді мною стояло троє двоповерхових ліжок, половина з яких пустували. На інших трьох, укрившись легкими ковдрами, голосно хропли троє молодих чуваків. На підлозі валялись розкриті путівники, шкарпетки,