Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Кожен командир відточував власну систему покарань. Найрозумніші доводили її до такої досконалості, що вже не потребували навіть тих мізерних прав, якими їх наділяв Дисциплінарний статут.

Звичайно, ще в військових училищах нас учили тому, як змусити підлеглих коритися. Тільки інструкції ці складали теоретики, далекі від суворої армійської дійсності. Тому кожен офіцер на власному гіркому досвіді цю науку осягав самостійно. Той, хто знайшов підхід до підлеглих і особливі методи впливу на них, зовсім не поспішав ділитися своїми секретами з бойовими товаришами, бо вони були його прямими конкурентами. Офіцери, які опанували мистецтво управління підлеглими і навчилися користуватися даною їм владою, щоб домагатися від підлеглих потрібних результатів, зберігали це знання в глибокій таємниці і не писали про це підручників. Підручники писали доктори військових наук, які знали армію лише за фільмами «Солдат Іван Бровкін» та «Максим Перепелиця».

Коли молодий офіцер приходив на службу у війська, його старші колеги зовсім не палали бажанням поділитися з новачком своїм досвідом, бо він дістався їм занадто дорого, щоб ділитися ним безкоштовно. Після закінчення військового училища молодий офіцер раптом виявляв, що виявився в ролі приборкувача в клітці з левами. Його довго вчили, однак про левів він знав лише те, що вони відносяться до сімейства котячих. І тут включалася система природного відбору: коли молодий командир знаходив способи тримати своїх солдатів в шорах, система його приймала і просувала, коли не міг втримати — доля його була сумною.

Кожен офіцер навчався на своїх помилках, а коли не дурень — то й на помилках інших, благо таких помилок було багато. Ось нам ставлять у приклад командира, що навів зразковий порядок серед підлеглих. Ніхто не знає, як саме йому це вдалося. А його метод був простий: він викликав у кабінет солдата, який провинився, і бив його, не залишаючи синців. І все у нього було добре, поки коса на камінь не знайшла. Відмолотив такий командир чергового солдатика, а той, не стерпівши, схопив настільну лампу і вмазав командиру по пиці — щоб усім видно було. Звичайно, солдат цей піде під суд. Але й командир його більше ніколи не зможе керувати ротою таким, здавалося б, «ефективним» методом. І командиру полку не легше: йому доводиться знімати цього дурня з посади і переводити до іншого полку, де його не знають, де солдати йому в обличчя сміятися не будуть.

Я завжди вважав, що краще вчитися на чужих помилках. Я став придивлятися до інших офіцерів, до того, як вони працюють зі своїми солдатами, і через деякий час виніс для себе перший урок:

Ніколи нікому нічого не обіцяй.

Можеш зробити для підлеглих щось хороше — роби. Без попередніх обіцянок.

Вишикував я роту свою і сказав: служите ви всі не для мене; і ви, і я, і весь полк наш, як і вся Радянська Армія, готуємося воювати. Наш великий вождь і вчитель товариш Ленін вимагав навчатися військовій справі справжнім чином. Можете це самі прочитати в полковій бібліотеці — Повне зібрання творів, том 36, сторінка 26. Ось і будемо вчитися по-справжньому. Я буду вас вчити і разом з вами вчитися.

Так і пішло. Рота вчилася завзято. Зовсім не для мене і не заради майбутніх інспекторських перевірок. І я вчився разом з ротою, в основному помічаючи прорахунки інших командирів.

З першого правила неминуче випливає друге, як його зворотний бік:

Ніколи нікому не загрожуй.

Загроза — ознака безсилля. Загрожує лише слабкий. Загроза — ніби стрілянина холостими патронами: шуму багато, толку нікого. Гляньте, як побитий хлопчик, ковтаючи сльози, на вулиці своєму кривднику загрожує: та мій старший брат з тобою таке зробить! Це означає, що нічого він не зробить. Міг би — давно б зробив. Без погроз. Ось і солдатові не треба погрожувати. Коли заслужив — покарай. Та тільки без попередніх загроз.

Освоївши два перших правила і твердо їх дотримуючись, я вивів для себе третє правило:

Знай своїх підлеглих. Та не розкривай себе.

Ось картиночка: прийшов молодий офіцерик приймати свій новий підрозділ, зібрав особовий склад, розповів про себе... Стоп! А хто тебе, лейтенанте, за язика тягне? Помовч. Повідом своє прізвище, звання та посаду. Цього достатньо. Ні до чого твоїм солдатам знати, одружений ти чи неодружений, чи є у тебе батько з матір’ю, брати і сестри. Ні до чого їм повідомляти, де і коли ти народився, де вчився і де живеш. Їм навіть імені твого знати ні до чого. До речі, в книзі цій я жодного разу не назвав на ім’я своїх командирів від комбата і вище. Я їхніх імен не знаю і ніколи не знав. Мені належало знати прізвища, звання і посади своїх вищих командирів. Однак і моїм підлеглим ні до чого про мене знати щось, крім мого прізвища, звання і посади. За очі, звичайно, вони мені кличку якусь дали. Та це вже мене ніяк не стосувалося.

А ось підлеглих своїх я знати зобов’язаний. Документи на всіх в стройовому відділі. Потрібно часу не шкодувати, сідати у вільну хвилинку і запам’ятовувати, запам’ятовувати, запам’ятовувати всю інформацію на всіх. У солдатів і сержантів в армії тільки звання і прізвища: рядовий Іванов, сержант Поліщук, старшина Нечитайло. Проте бувають ситуації, іноді всього один раз за весь термін служби, коли можна тихо солдатику сказати: а ось від тебе, Мустафа Абугаліевич, я такого не очікував. Ух як діє!

Хорошому командиру не потрібні стукачі серед підлеглих. Щоб знати, що коїться в підрозділі, коли командири йдуть додому, досить звичайної людської розмови з солдатом. На марші дано привал, сів поруч з солдатами, спитав кількома питаннями. І лиш слухай. Серед людей вміння слухати зустрічається набагато рідше, ніж уміння говорити. Все почуте запам’ятовувати, запам’ятовувати і ще раз запам’ятовувати необхідно. Розповів солдатик, що старший брат кудись там поступив. Вслухатися треба, втямити: коли і куди саме. По ходу бесіди, що не перепитуючи, непогано ім’я того брата вловити. Пройде місяць-другий, і вже зовсім на іншому привалі ненароком можна поцікавитися: а яка у твого брата Альоші в Воронезькому сільськогосподарському інституті успішність?

Виявити цікавість до людини — значить назавжди зробити його своїм другом. Командир зобов’язаний говорити не про себе, а про свого підлеглого. Тільки про нього. Знаючи кожного по імені та по батькові, пам’ятаючи дні народження кожного, не плутаючи імен їхніх батьків і