Віктор Суворов - Оповіді визволителя

кожного солдата після стрільби, відзначаючи фарбою кульові отвори. А секрет полягав у тому, що тим, хто стріляв з автомата, допомагав снайпер, що засів в кущах неподалік. (Ми — розвідники. У нас на озброєнні ПБС — прилад безшумної і безспалахової стрільби.)

Багато там було. Найпростіше — підміна солдатиків.

Через вогневий рубіж їх он скільки пройти має. Того, хто слабший, притримували в тилу, замість нього пару раз пропускали того, хто сильніший. І обидва відмінники. І командиру шана.

Перевірка — сім днів. Кожен день п’янкою завершувався. У кожного — на своєму рівні. Командир полку з головою комісії десь на лісовій галявині підсумок дня обговорює. Командири батальйонів — з заступниками голови уточнюють результати. А члени комісії нижчого рангу дають слушні поради ротним командирам. За чаркою збадьоруючого напою.

До цієї частини перевірки я, як ротний командир, був абсолютно не готовий. В результаті мої оцінки виявилися катастрофічно низькими. Коли після перевірки моя рота стройовим кроком рубила повз трибуну з комісією і полковим начальством, хтось із них стиха презирливо кинув крізь зціплені зуби на адресу моїх солдатів щось нецензурне.

4

Кожний офіцер несе відповідальність за свій підрозділ з того самого моменту, коли він прийняв його під командування. Він відповідає за все, що відбувається в підрозділі, навіть коли був призначений його командиром чотири дні або три години тому. Я отримав роту зовсім недавно. Я її не вчив і не готував — прийняв роту, а тут — інспекторська перевірка. І рота моя виявилася гіршою, а я — гіршим командиром в полку.

Не мало значення, що деякі інші підрозділи були ненабагато кращими. Між останнім місцем і передостаннім — дистанція величезного розміру. Останнього б’ють. З цим треба було щось робити. Останнім я ніколи не бував, мені це місце дуже не сподобалося. Треба було думати про майбутні перевірки. Шляхів було лише два.

Перший: готувати пару чудо-водіїв на збиток іншим, готувати снайперів з глушниками, горілкою запасатися, грибочками і огірочками. Цей шлях мав один, проте істотний недолік: коли прогориш, то ніколи більше репутацію не відновиш. Перевіряючі не дурніші за мене. Все фінти з підміною солдатиків на стрільбі та водінні, на перевірках фізичної та політичної підготовки вони знають не гірше за нас. Самі такі ж. Досить було одному перевіряючому заглянути до бронетранспортера, і погорів би ротний командир ніби німець під Сталінградом.

То ж лишався тільки другий шлях: дійсно готувати бійців так, щоб ніяка перевірка не була для них страшною.

З чого починати?

З постановки завдання.

Бачив я, як молоді лейтенанти успіху домогтися намагаються. Вишикує такий командир своїх підлеглих і оголошує: хлопці, коли наш взвод (або рота) стане відмінною, я для вас...

От і все. Спікся. Далі можна не продовжувати. Цей командир показав підлеглим свою слабкість. Він виявив своє вразливе місце: йому хочеться в відмінники потрапити. На цьому нерві оголеному, на цій струні підлеглі будуть тепер грати: тобі в відмінники захотілося, а ось тобі дулю! Нам-то до дємбєля зовсім мало залишилося. Будеш на нас тиснути — не бути тобі серед відмінників.

Тут доведеться внести ясність. Теоретично кожен радянський офіцер мусив би, керуючись статтями Дисциплінарного статуту, заохочувати старанних і дисциплінованих і карати порушників та недбалих. Тільки ж в радянській державі, побудованій на ідеї диктатури пролетаріату, влада була настільки централізованою, що офіцеру, по суті, не було дозволено застосовувати ні батога, ні пряника. У нього не було реальних можливостей ні для покарання своїх солдатів, ні для їхнього заохочення.

В неділю командир роти міг дозволити звільнення в місто деякої частини солдат і сержантів. Здавалося б, ось він, інструмент заохочення! Проте в дійсності навіть коли б ротний подарував солдату вісім годин відносної свободи, його розпорядження в будь-який момент міг скасувати вищий командир, заборонивши в батальйоні або полку всі звільнення. Та й самі командири взводів і рот зовсім не палали бажанням відпускати своїх солдатів з розташування частини. Коли солдат, перебуваючи у звільненні, попадеться на очі військовому патрулю, який за найменшу помилку запише солдата в порушники, відповідальність буде нести офіцер, що випустив солдата за ворота частини. Тому командири воліли відправляти солдат в звільнення групами, під наглядом офіцера.

Проблем зі звільненнями було багато. Перш за все, найчастіше солдату просто нікуди йти. Ось гарнізон, навколо — зелене море тайги. Коли не тайга, то степ ковиловий, бархани, болота, гори. Або вороже оточення. Найпотужніше угруповання радянських військ перебувало в Східній Німеччині. Крім того, радянські війська перебували в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, на Кубі, у В’єтнамі. Солдати, які служили в зарубіжних країнах, могли вийти за межі частини лише в складі групи. Наші солдати не дуже любили колективний відпочинок під конвоєм, тому в звільнення не рвалися і його не цінували. Коли вже дуже захочеться, солдатик міг піти в самоволку. За це йому загрожувало покарання — правда, і з покараннями було не все так просто.

Командир роти міг заарештувати солдата на три доби, а у командира взводу такого права не було. Однак, давши командиру роти право посадити солдата на гауптвахту, радянська влада в той же час обмежувала командира в цьому праві. Оцінка стану дисципліни в підрозділах здійснювалася за кількістю накладених стягнень: в цій роті заарештовано п’ять порушників, загальний термін арешту 13 діб, а в сусідній роті за той же період набирається вдвічі більше порушників і загальний термін арешту 27 діб. Будь-якому перевіряючому ясно, яка з двох рот є кращою, який командир гідний похвали і висунення.

Виходила нісенітниця. Кожний командир був змушений приховувати проступки, а то і злочини підлеглих, аби не псувати статистику стану військової дисципліни. Коли командир ховав свої прогріхи і злочини підлеглих, коли своїм правом карати порушників дисципліни намагався користуватися якомога рідше, то дисципліна падала. Час від часу в Радянській Армії видавалися накази про заборону практики оцінки стану військової дисципліни за кількістю накладених стягнень. Накази ці були правильними, однак вони не вказували, як і за якими параметрами слід тепер оцінювати дисципліну. Проходив рік-другий, і все поверталося на круги своя: у тебе в роті заарештовано троє, загальний термін ось такий, а у сусіда жодного арешту — ось як працювати потрібно!

Позбавлений можливості карати і заохочувати солдатів, кожен офіцер винаходив власну систему управління підлеглим йому підрозділом, перетворюючи в покарання окремі види бойової підготовки. Наприклад, в одній роті солдати знали: коли щось буде не так, першої ж дощової ночі після події командир влаштує заняття до самого ранку. В іншій роті покаранням