Марек Краєвський - Числа Харона

Поля. Обидва лікарі підтвердили, що важко побитий Едвард Попельський був у травні минулого року їхнім пацієнтом. На радість адвокатові, доктор Бурачинський зауважив, що ран було завдано «таким звірячим способом, що це свідчило про щонайбільшу жорстокість». Захисник подякував медикові й передав обох лікарів у розпорядження прокурора, який відмовився їх опитувати.

Тоді в залі почали з’являтися різномасті більш і менш підозрілі суб’єкти, якісь дрібні злочинці, офіціанти, власники шинків, які одноголосно стверджували, буцім «кумісар Попельський дуже скорий до бійки», наводячи численні приклади, коли той зневажив їх словом чи ділом. Прокурор гостро коментував слова кожного такого свідка, висміював усі суперечності в зізнаннях і підкреслював послужливість, із якою ці підозрілі субчики відповідали на питання адвоката. Його опонент відреагував твердженням, що свідчення цих людей чітко показують справжню вдачу Едварда Попельського, яка є «запеклою, мстивою й непередбачуваною». Тоді прокурор Шумило запротестував, можливо, мало переконливо й демагогічно заявивши: «Те, що адвокат спирається на зізнаннях людей, серед яких є покидьки суспільства, свідчить про слабкість захисту».

Роздратований суддя звернув увагу адвокатові, мовляв, той бере на себе роль обвинувача третьої особи, що є неприпустимим через відсутність вказаної особи, тобто неодноразово згаданого й оскаржуваного в різних безчинствах пана Едварда Попельського. На це адвокат, усміхаючись, відповів, що задовольняє прохання суду, викликаючи за свідка доктора Едварда Попельського.

XIV

Штайнбах, Людвіка: Свідок звинувачення на лаві підсудних. Справа графа Бекерського // Криза, Ігнацій (ред.): Встати, суд іде! Видрані судові репортажі міжвоєнного двадцятиліття, Варшава: «Чительник», 1974, с. 189 — 195.

Едвард Попельський був ставним, добре збудованим мужчиною. Вишукано одягнений, він пахнув дорогим одеколоном. Цей відомий на весь Львів порушник моралі справляв неабияке враження на численних дам, присутніх у залі суду. Обабіч його голомозого, гладко поголеного черепа, стирчали гостро закінчені вуха, що надавало обличчю якогось демонічного виразу. Перебитий ніс, дві складки шкіри на широкій потилиці, могутні плечі й певна брутальність, помітна в його зелених очах, контрастували з доглянутими долонями й старанним добором слів, ба, навіть красномовством! Цей доктор класичної філології, отримавши освіту у Відні, замість кар’єри науковця обрав поліційну, замість аналізувати Цицерона чи Лукреція — вивчав темні перипетії злочину.

Після присяги свідок опинився під шквалом запитань захисника, проте вони не справили на колишнього поліцейського, звиклого до підступних допитів, найменшого враження.

— Коли ви познайомилися з обвинувачуваним?

— 18 квітня.

— Де?

— У його маєтку в Стратині.

— Що ви там робили?

— Збирався на прохання певної дами, чиє прізвище не називатиму, запитати графа Бекерського, що трапилося з його матір’ю, Ганною Бекерською.

— Це прохання було замовленням анонімної пані приватному детективові?

— Тоді я ще не був приватним детективом.

— Але попри це ви прийняли замовлення?

— Це ви, пане меценасе, називаєте замовленням прохання згаданої дами.

— Чи ви зажадали винагороди за виконання цього прохання? А якщо так, то чи впоралися ви з ним?

— Ні, я зробив це безкоштовно як приватна особа, а не детектив, яким з точки зору закону тоді не був.

— Якби в той час я звернувся до вас із цим проханням, ви б його теж виконали?

— Ні.

— А чому, дозвольте запитати?

— Тому що я виконую прохання лише моїх знайомих, а ви, пане меценасе, на превеликий жаль, до них не належите.

— Назвіть, будь ласка, прізвище цієї пані.

— Я відмовляюся це зробити.

Адвокат звернувся до судді з проханням, аби свідок назвав ім’я пані, оскільки, як стверджував пан меценас, вона є надзвичайно важливою в цій справі особою. Суддя Книпа виконав прохання захисту.

— Рената Шперлінг, — відповів Попельський.

— Так, — підтвердив Бехтольд-Сморавинський. — Рената Шперлінг, двадцять сім років, бухгалтерка в маєтку Бекерських. Дама надзвичайної вроди. Звідки ви її знаєте?

— Дев’ять років тому я готував її до випускних іспитів у гімназії. Давав їй приватні уроки математики.

— У чому полягало замовлення... pardon, прохання цієї пані?

— Вона прохала, аби я відшукав графиню Ганну Бекерську, яка за словами Ренати Шперлінг, несподівано зникла.

— Чи підтримували ви або продовжуєте підтримувати інтимні стосунки з панною Ренатою Шперлінг?

— Не бажаю завдати шкоди честі незаміжньої дами, тему не відповім на це питання.

Така гідна джентльмена поведінка Попельського викликала зітхання й голосні коментарі присутніх у залі дам, що вочевидь не сподобалося судді Книпі. Суворий iudex насупився й зробив присутнім зауваження, аби вони поводилися серйозно, як це личить у суді.

Адвокат зберігав спокій, проте я, багатолітня репортерка на судових процесах, помітила, як він на мить заплющив очі, що могло свідчити про невпевненість або бажання зосередитися перед тим, як завдати влучного удару.

— Ваша честь, вельмишановні присяжні, я не наполягатиму, аби джентльмен зізнавався в делікатній справі, дозвольте лише зазначити, що Рената Шперлінг безслідно зникла. Тому я не можу попрохати її свідчити перед судом. Крім того, зауважу, що відмовляючись відповісти на моє запитання, пан Попельський певним чином підтвердив, що з панною Шперлінг його пов’язували близькі стосунки. Якби це було не так, він відповів би просто: «Ні, у мене із цією дамою нічого не було», — і таким чином не завдав би репутації й честі згаданої пані жодної шкоди...

— Прошу свідка відповісти на це запитання! — суддя Книпа суворо глянув на Попельського, бо висновки красномовного меценаса йому вочевидь набридли. — Ви підтримували або продовжуєте підтримувати з панною Ренатою Шперлінг інтимні стосунки?

— Я кохав її, — спокійно відповів детектив, — а вона мене покинула. Не знаю, де вона перебуває зараз.

Дами в залі захвилювалися, звідусюди чулося театральне шепотіння й вибухи нервового сміху. Цього разу суддя нікого не заспокоював. Бехтольд-Сморавинський переможно глянув на присутніх.

— А свідкові відомо, що обвинувачуваний Юзеф Бекерський залицявся до неї?

— Так.

— Панна Шперлінг розповідала вам про це?

— Так.

— Отож, закохавшись у панну Шперлінг, ви могли вважати графа Бекерського суперником?

— Ні.

— Чому?

— Бо панна Шперлінг його ненавиділа. Неможливо вважати суперником мужчину, якого ненавидить кохана жінка.

Цього разу Бехтольд-Сморавинський не наполягав на подальших поясненнях. Він вочевидь захопився й рушив у наступ. Запитав, як саме виглядала перша зустріч свідка з обвинувачуваним. Довідавшись, що тоді Попельського було брутально побито Бекерським та його російськими посіпаками, адвокат серйозно й уважно глянув на Едварда.

— Чи принизив він вас якимсь іншим чином? — спитав пан меценас.

— Ні.

— А тепер я поставлю вам дуже складне запитання. Воно буде неприємним для