Марек Краєвський - Числа Харона

такого мужчини, як ви, котрий не звик підкорятися іншим, тобто для натури незалежної, владної та рішучої. Саме про такі риси свідчить, ваша честь, звільнення свідка з поліції за порушення службової дисципліни. Та повернімося ad rem. Запитання, яке я зараз поставлю, — адвокат глянув на присутніх у залі, — може шокувати сторонніх осіб, особливо дам, тож заздалегідь прошу пробачення. Отож, запитую у свідка, — новий співчутливий погляд у бік Попельського, — чи побивши, обвинувачуваний помочився на вас?

Залою прокотився гомін, а тоді запала мертва тиша. Присутні уважно вдивлялися в Попельського.

— Ні, нічого такого не було.

Адвокат повторив хитромудрі словесні викрутаси, запевняючи, що усвідомлює, яке це болісне приниження для будь-якого мужчини. Окрім того, він розуміє, у якому світлі такий ганебний вчинок показує його клієнта. Однак, працюючи non sordidi lucri causa, sed ut veritas magis propagetur[61], він наполегливо просить зізнатися, що свідок став об’єктом жахливої наруги. Попельський удруге категорично заперечив. Для бувальців судових зал (у тому числі й для особи, що пише ці слова) було очевидним те, що стратегія адвоката полягає у формуванні переконання, буцім принижений Попельський міг підлаштувати те, що сталося в помешканні Буйка так, аби це кинуло підозру на його кривдника й таким чином помститися.

— Отже, шановні присяжні, — зробив висновок пан меценас, — свідок заперечує факт, який могли б підтвердити російські товариші обвинувачуваного. Проте їх, за дивним збігом обставин, було дуже швидко депортовано. Зазначу, що така процедура зазвичай триває щонайменше півроку. Цього разу важливі свідки обвинувачення були видворені з країни за три місяці! Повідомляю судові, ваша честь, також інформацію особистого характеру, яка чітко демонструє, що товариські зв’язки Едварда Попельського допомогли провести процедуру депортації надзвичайно швидко! У відповіді на мій запит зазначено, що наказ про видворення віддав начальник Політичного підрозділу Відділу громадської безпеки Воєводського управління, колишній комісар поліції, пан Францішек Пірожек, друг Вільгельма Заремби, гімназійного товариша Едварда Попельського! Крім того, у цій справі зникає ще один важливий для захисту свідок, панна Рената Шперлінг. Ця пані становила об’єкт любовного суперництва між обвинувачуваним та свідком. Що може бути більш природнім для закоханого мужчини, аніж за допомогою Феміди позбутися ненависного супротивника, знаного ґвалтівника, якому надзвичайно легко приписати будь-який злочин, тим більше політично вмотивоване вбивство Буйка, котрий зруйнував цьому суперникові кар’єру?

Потому адвокат завдяки спритно поставленим запитанням змусив свідка, попри помітний спротив останнього, зізнатися в тому, що позбувшись роботи в поліції, він бідував. Звертав увагу на невдалі спроби покращити власне існування читанням лекцій в університеті. Змалювавши позаполіційне життя Попельського в найчорніших тонах, він знову запитав свідка, чи правда, що впіймавши вбивцю Буйка, той отримав би можливість повернутися на роботу до поліції.

— Це неправда.

— Хіба у вас не було про це усної домовленості із самим воєводським комендантом?

Удар, здавалося, був влучний, бо Попельський ледь пополотнів. Але швидко опанував себе.

— Про повернення до поліції можна було б говорити, якби я допоміг розв’язати справу вбивства Люби Байдикової та Лії Кох. Чимало вказує на те, що Леон Буйко убив їх обох. У цьому я переконався в результаті самостійного розслідування, яке спершу провадив more linguistico et mathematico[62], a пізніше поліційними методами. Я дійшов до вбивці, проте мені не вдалося домогтися в нього зізнання під час першої зустрічі. Удруге я відвідав уже небіжчика. У мене є докази того, що вбивцею обох жінок був Леон Буйко. Якби це підтвердилося під час слідства, і Буйко потрапив на лаву підсудних, я справді повернувся б на роботу до поліції. Натомість викриття винуватця вбивства Леона Буйка нічого б не змінило, оскільки мене наймали у зв’язку з іншою справою. Підкреслюю, що мене досі не поновлено на роботі в поліції, оскільки нинішній процес не завершився. Отож, справа Бекерського ні на що істотно не вплинула.

— Але ж справа Бекерського пов’язана зі справою Буйка, хіба ні?

— Справді, вони тісно пов’язані між собою, проте для мого повернення до поліції викриття вбивці Буйка не має найменшого значення.

— Ви ж не будете заперечувати, що вбивство Буйка вам допомогло. Адже Буйко не зізнався ані в убивстві Байдикової, ані Кох, тому тепер ви можете всю провину покласти на небіжчика, у якого немає можливості захистити себе. Таким чином, убивство Буйка полегшило вам життя, чи не так, пане Попельський? — Детектив сидів, замислившись. — Ви не відповіли на моє запитання!

— Справді, зі смертю Буйка зникла необхідність у певних процесуальних діях...

— Тобто це полегшило вам життя?

— У цьому розумінні так.

Бехтольд-Сморавинський полегшено зітхнув і голосно звернув увагу присутніх на три мотиви, якими міг керуватися Попельський.

— Помста за наругу, — ораторствував він, спрямувавши на Попельського випещеного пальця, — про що ця честолюбна людина воліє промовчати, бажання позбутися суперника й зробити кар’єру — ось, ваша честь, три мотиви пана Попельського, яких йому достатньо, аби звинуватити мого клієнта! Невже цього мало?

— А де підтвердження моїх махінацій, які буцімто мали полегшити мені життя? — не залишався в боргу свідок, якому суддя зробив за це суворе зауваження.

Адвокат не здавався. Навівши докази того, що декілька років тому, перебуваючи на поліційних заняттях для офіцерів, Попельський закінчив курс швидкого машинопису, пан меценас припустив, що листа до «Нового віку» підготував не Буйко, а детектив. Про це могло свідчити те, що листа з повідомленням про єврейське походження графині було написано без будь-яких помилок, тоді як Буйко свої праці друкував страшенно недбало й багато слів закреслював літерою «X».

Попельський рішуче заперечив, що писав такого чи подібного листа. Тоді адвокат прочитав письмову експертизу мовознавця з університету Яна-Казимира. Професор Єжи Курилович, який виступав у ролі експерта, а під час суду перебував на стипендії французького уряду в Парижі, вказав на незначні стилістичні відмінності між текстом листа й науковими працями Буйка. На це свідок відреагував сміхом, заявивши, що різностильові тексти пишуть, звичайно, по-різному.

Дещо збентежений цією рішучою відповіддю, адвокат закінчив допит і, зважаючи на пізній час, суддя Книпа оголосив про закінчення слухань. Це рішення мало помітний психологічний вплив на присяжних і неабияк прислужилося адвокатові, оскільки змучені неймовірною для травневого Львова спекою, усі з радістю від реагували на закінчення слухань, і це почуття полегші підсвідомо асоціюватиметься в них із влучними фразами меценаса Бехтольда-Сморавинського, які їм через це видаватимуться приємними. Вдалий трюк, нічого не скажеш.

Проте виявилося, що прокурор володів аргументами не менш істотними, хоча кількість свідків